Нужний витяг із кишені чисту, добре накрохмалену хустинку, неспішно витер своє розповніле обличчя, тлусту шию, так само непоспішливо поклав хустинку назад. Прокашлявся.
— А що це дасть? Все одно лапті мені сплітаєте… Ех, хай би той день був пропав пропадом, коли мені збрела в голову ця ідея!
— І скільки від того дня минуло?
— Багатенько. Три роки з гаком.
— Як я зрозумів, ідея навіялася вам?
— А кому ж іще? І, знаєте, почав із малого. Три корови на відгодівлі отелилися. Телятка бігали, росли літом на дармових харчах, ніде не рахувалися. От мені й шепнув лихий: «Продай їх комплексу». Я й продав: одне оформив на себе, друге на брата Геннадія, третє на кума. І нічого, пронесло. Тоді я спробував іще. Далі — більше, апетит розгорівся. І закрутилося…
— Як вам вдавалося такий довгий час приховувати свої махінації від ревізорів райсільгоспуправління і директора?
— Вдавалося. Пасовиська наші в лісах. Коли приїжджали ревізори, я давав команду пастухам, і вони скільки-то голів од гурту відганяли. І все шито-крито.
— Ну, а взимку?
— Зимою… До десяти голів я від самого господа-бога втаю.
— Як?
— Переведу з одного приміщення в друге.
— Ну, а як вдавалося обдурювати директора?
— Дуже просто. Він усе більше заводом керує, а на комплексі я господар. Йому що від комплексу треба? План. Він у нас був. І м'ясо було найдешевше в районі. Тільки тут, скажу я вам, не зовсім справедливо виходило. М'ясо виробляв я, а хвалили Дерев'яного. І премія в нього завсігди більша, ніж у мене. Може, це й штовхнуло мене на злочин. Якби не ця кричуща несправедливість, то хто знає, як воно повелося б.
— Що й казати, несправедливість кричуща, — згодився Сивокінь. — Коли ще взяти до уваги, що за темні діла на комплексі і йому доведеться відповідати.
— Як-то? — насторожився Нужний.
— А так, — не став пояснювати Сивокінь, аби зоставити чоловіка в невідомості. — Я вже вас попереджав, що тільки щире сердечне зізнання може полегшити вашу вину. Доводиться ще раз про це нагадати.
— Могли б і не попереджувати, і не нагадувати. Карних кодексів я не читав, а от книжки почитую ті, де про вас, про міліцію…
Мова Нужного була спокійна, розважлива, ніби він — не злочинець, а слідчий — не слідчий, лиш добрий попутник у вагоні поїзда чи в автобусі. Влучивши момент, Сивокінь глянув у Степанові очі. Там — ні хвилювання, ні тривоги. Схоже було, чоловік охоче розкривається в одному гріху, щоб у такий спосіб утаїти набагато важчий, наприклад, убивство людини. Але ж у нього залізне алібі — був до півночі на іменинах у приятеля. А може, загріб жар чужими руками? Чиї ж то руки? Молодшого брата чи Губенка? Другий відпадає, а перший… У Геннадія теж ніби тверде алібі.
— Значить, попереджувати не треба. Тим краще. Тоді скажу вам: попри все, ви зі слідством не щирі. От говорите, що вам вдавалося викручуватися від ревізорів обманом, а в нас є інші відомості: кожна ревізія закінчувалася виїздом «на природу».
— А ви скажіть мені, хто з ревізорами не їздить «на природу»?
— У кого совість чиста.
— Тоді ви не знаєте ревізорів. Це жуки-гнойовики. Якщо захочуть, такого нариють, аби видихав. Бо ж хіба є люди кришталево чисті? Десь та спіткнешся.
— Може, кришталево чистих, як ви кажете, й нема. Але добрих, порядних, чесних — скільки завгодно. — І, помітивши, що Степан збирається заперечувати, поспішив обірвати його: — Та про це іншим разом. А зараз ось що. На багатьох вилазках «на природу» бував директор. Як і чим це пояснити?
— Моєю повагою до начальства, а також бажанням начальства випити і з'їсти на дурняка.
— Прошу пояснити ще одне: нащо ви підмовили брата взяти на себе чужу вину?
Нужний зробив великі очі.
— Яку вину? Ви про крадіжки, чи що? Яку я мав із цього вигоду? Прошу пояснити.
— Це можна, — слідчим задоволено розправив плечі. — Коли ми взяли Пилипчука і натрапили на слід Товкача, останній, знаючи про ваші махінації з худобою, натиснув на вас, а ви на брата.
Либонь, уперше в душі цього розповнілого чоловіка ворухнувся страх, але він вчасно зумів його пригасити. Спалахнув обуренням:
— Громадянине слідчий, що ви мені чіпляєте? Це ж, якщо по-вашому, то й Товкача зі світу прибрав я?
— Такого не скажу, бо кров його не на ватних руках.
— Ну, слава богу, хоч цього мені не чіпляєте, — полегшено зітхнув Степан Нужний.