— Тільки його матері чи й іншим не доважував?
— Кажуть, багатьом.
— А де зараз працює той м'ясник?
— Там же, в торгівлі, на базі.
«Певно, його знає Люба», — подумав Павло і пошукав її очима серед танцюючих. Вона ніби чекала на той погляд — усміхнулася і помахала рукою.
— Ваш прихід на танці помічено, — стиха сказав Мірошниченко.
— Ким?
— Ігорем Збучеком.
— Хто це?
— Працює в конторі «Сортнасіннєовоч». До нас приїхав із Харківської області. Ага, оно й Іван Коломієць…
— А це хто?
— Працює в автопідприємстві токарем. Чогось поганого за ним не помічав і від людей не чув.
Турчин попрохав:
— Обережно вивідайте в Коломійця, між ким недавно велася балачка.
Мірошниченко відразу посерйознішав.
— Зрозумів. Може, ще щось треба, то кажіть.
— Придивляйтеся й прислухайтеся до всього, особливо до Сашка Марченка та всіх, із ким він водиться. Ну, а тепер покажіть мені цього Збучека.
Сержант пошукав очима по танцювальному майданчику.
— Не видно. І кралі його нема.
— Що ж, познайомимося іншим разом. А поки що потанцюємо, — Турчин бадьоро ворухнув плечима і поспішив до Люби, що розмовляла з двома знайомими дівчатами.
Вночі до потерпілого Петра Яремчука повернулася свідомість, і Турчин, як тільки дізнався про це, заспішив у лікарню. Літній зсутулений хірург, із яким Турчин був знайомий, попередив:
— Даю вам сім, найбільше десять хвилин. Він іще дуже слабкий.
— Але надія є?
— Тепер уже є. Отож, іще наговоритеся. А зараз — ні хвилини більше.
Яремчук лежав у палаті безнадійних. Інспекторові вже доводилося тут бувати, і хоча з тої пори збігло доволі часу, проте нічого не змінилося: ті ж самі столик, тумбочка, стілець. І верхня шибка розколотою залишилася.
Зачувши скрип дверей, Петро розплющив очі. Обличчя було біле, зливалося з бинтами, що окутували всю голову.
Турчин привітався, назвав себе.
— Ви знаєте, хто на вас напав?
Хлопець стулив очі, права рука, що лежала на ковдрі, ворухнулася.
— Ні.
— Як це сталося? Прошу вас, розкажіть коротко.
Петро важко ковтнув повітря.
— Я вертався додому, — голос звучав кволо й глухо. — Було вже пізно. Йшов серединою вулиці, а як почув машину, звернув під тин. Ішов собі далі, оглянувся лиш тоді, коли почув, що машина зупинилася. Бачу: виліз із неї один і йде до мене. Думав, дорогу буде питати чи хату чиюсь. А він попросив закурити, — Петро замовк і знову заплющив очі, видно, важко було йому згадувати. — Я сказав йому, що не курю. Тоді він і сікнувся:
«Жалієш, жлоб?» Я йому: «Від жлоба чую». Повернувся й пішов. Може, крок ступив, може, два, коли він огрів мене чимось залізним. Спочатку, мабуть, по плечу, бо я ще встиг повернути голову. Далі вже нічого не пам'ятаю.
— У вас була японська магнітола. Вони її відібрали?
— Мабуть.
— Магнітола тоді грала?
— Тихо.
— Ви могли б упізнати нападника?
— Навряд. Темно ж було…
— А дівочого голосу чи сміху в машині не чули?
— Здається, хтось крикнув тонко.
— Яка була машина?
— «Бобик».
— УАЗ-469 чи ГАЗ-69?
— Не розгледів. Бо той відразу, як тільки машина зупинилася, вимкнув світло.
Капітан глянув на годинник: час, відведений йому лікарем, невблаганно наближався до кінця.
— А по голосу могли б упізнати?
— Мабуть, ні. Все так раптово… Якби я знав, що то за люди, вони б у мене… — Петро не договорив, стиснув зуби, заплющив очі.
Надворі сяяло сонце, цвіли садки, а в палаті, що єдиним вікном впиралася у високу червону стіну сусіднього корпусу, стояли сутінки. Турчин уже хотів прощатися, але глянув на хлопця, в очах якого стояло щось важке, болюче, розпачливе, і повінь тривоги затопила Павлові груди.
— Кріпіться, — промовив. — Ми їх знайдемо. А вам бажаю одного — швидше одужати. У вас така славна дівчина.
Яремчук зворухнувся, видно, хотів щось сказати, але не зміг. Турчин уже взявся за дверну ручку, як почув голос Петра:
— Пробачте… Я хочу… Дуже прошу вас, скажіть їм, щоб пропустили до мене Оксану. На трошки…
— Добре, — зрадів Павло. — Я неодмінно попрошу.
Лікар пообіцяв, як тільки заявиться дівчина, дозволити їй зайти на кілька хвилин до хворого. Турчин тепло попрощався з ним і заспішив до райвідділу. Почувався легко, бадьоро: тепер стало ясно, що ларьок обікрали й побили Яремчука одні й ті ж люди. Дев'яносто дев'ять відсотків зі ста, що то були молоді гульвіси, може, когось із них навіть бачив на танцювальному майданчику. Якщо так, то хто? Швидше за все — Сашко. Він не любить людей, серце в нього холодне. Характер твердий. Саме перед такими падають на коліна пустодзвони, якими Мірошниченко назвав Вітьку Моргуна та Ігоря Збучека.