Зайшов дільничний Яківчук. Із його завжди ніби заспаного обличчя важко було дізнатися, які він приніс вісті. Повільно стягнув форменого кашкета, причесав посрібленого сивиною чуба і став очима оглядати стільці — вибирав, на якому краще присісти.
— То що у вас? — не втерпів Турчин.
— Дещо є. Сосницький бував у дворі Омельчука, їздить на машині, а я йому досі мало приділяв уваги, то тепер краще до нього придивився. Ви знаєте, що його контора стоїть на людній вулиці. Так ото мені пощастило знайти людину, яка бачила: тої ночі, коли обікрали ларьок, машина повернулася в гараж ледь не перед досвітком. І тоді, як на хлопця в Сухій Волі напали, теж десь ганяв мало не до ранку. Машину автоінспекція оглянула, але нічого такого не знайшли.
— А картер обдивлялися?
— Всю обдивлялися, як кажуть, із голови до п'ят. Вони не тільки цю, а й всі райцентрівські «бобики», здається, вже оглянули… Тепер перекинулися на села.
— Ви не помітили, які шини в машині Сосницького?
— Старі. Протектори геть стерті. А в тій же, що штахет поламала, які були?
— Нові, — із сумом мовив Павло.
— Тут у мене ще одне є, — Яківчук для чогось подивився на сержанта. — Правда, не факт, а припущення… Машина, якою приїхали на Млини злодії, стояла неподалік хати однієї заядлої самогонщиці. Думається мені так: вони спочатку не мали наміру обкрадати ларьок, а самогонки хотіли купити, але тої тітоньки не застали, їздила якраз до сина в Київ.
Турчин відчув під серцем гаряче тремтіння, котре зроджувалося там щоразу, як вдавалося напасти на слід злочинця. Прикро тільки, що думка ця прийшла в голову Яківчукові так пізно.
— Ви не дізналися, чи купував горілку у самогоншиці хтось із осіб, які нас цікавлять?
— Звичайно. Тільки хіба вона скаже? А сусіди хлопців цих не знають. Може, якби фотографії побачили…
— Ну, а машини… Хіба ніхто із сусідів не бачив, які машини під'їжджають?
— Питав і про це. Всі клянуться, що нічого не знають. А потім, місяців два тому тітку було оштрафовано за самогоноваріння, і з тих пір вона цим ділом ніби не займається.
— Ніби… Точно треба знати! — сердито зауважив Турчин і тут же пошкодував. Не варто було так. Він пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна. Дивився у двір. Як знову заговорив, то намагався бути спокійним.
— Що ж, займемося впритул цими трьома: Сосницьким, Збучеком і Марченком. Найперше треба знати, де бував ті дві ночі Сосницький. Побачимо, які будуть висновки експертизи по недопалках.
Висновки мало пролили світла на справу. Із семи «бичків», що їх зібрав Мірошниченко, два було Тониних. У першому із тим, що підібрали на місці події, співпадала тільки помада, у другому — прикус зубів. Останнє вже щось важило. Але Мірошниченко не дружить зі Збучеком, хоч працюють в одній конторі, а Тоню взагалі не терпить. Було ще одне «але». Сосницький у добрих стосунках із Марченком, а Марченко підтримує зв'язки зі Збучеком і компанією.
Ще через день у кабінеті Турчина стояв Сосницький. Був високий, кремезний, чубатий, обличчя мінливе — то насуплене, як осіннє небо, то чисте, світле. Спостерігаючи на ним, Павло несподівано згадав механізатора, котрий бачив машину, яка поламала штахет у дитсадку — в того очі то насуплювалися, то ясніли. А ще ж у Сосницького запам'ятовувалися вуса — розкішні, опущені донизу.
— Нам відомо, — відразу почав капітан, — що ви по ночах роз'їжджаєте на державній машині. Вас навіть бачили за межами району. Що ви на це скажете?
Сосницький зняв солом'яного капелюха (де тільки доп'яв такого), поклав на коліна, розчесав п'ятірнею чуба.
— Трапляється, прогулююсь, — мовив неквапливо. — Але не думайте, що це система.
Останні слова Павло пропустив повз вуха.
— Нам також відомо, що тої ночі, як на Млинах обікрали ларьок, ви повернулися в гараж перед досвітком. І тоді, як хлопця в Сухій Волі побили й пограбували, ви теж десь їздили майже всю ніч. А що на це скажете?
Сосницький насупився.
— Скажу вам, що дурне діло на мене вішаєте. Невже ви думаєте, що я міг поласитися на кілька пляшок горілки і на магнітолу, хай і японську, га, товаришу старший лейтенант? — спитав у Яківчука, який сидів збоку, під стіною. — Ви ж мене знаєте не один рік.
— Та знаю, — понуро відказав дільничний, — Але факти, самі бачите, які. Я буду радий, якщо нам вдасться встановити вашу непричетність до злочинів. Так що викладайте, що і як там було.
Сосницький одразу й почав розповідати:
— Раз таке діло, то де дінешся. Обидва рази ми із Сашком Марченком були в Марківці, він у Соні Третячки, а я у Римки Стоцької. Крім них, може, хтось із сусідів підтвердить. Машина ж, знаєте, не велосипед.