Злодії у квартиру зайшли через двері. Сидоренко довго вивчав через лупу замок, який вийняли з них. Зрештою, підвів голову й глянув на господаря, котрий стояв поряд. Руки в Самійленка вже не тремтіли, і голос вирівнявся, а от дружина його, худенька, невисока жіночка, все ще схлипувала і зрідка поойкувала.
— Скажіть-но, товаришу Самійленко, скільки у вас ключів? — погляд старшого лейтенанта був пронизливий.
— Три.
— Є всі три? Жоден не загубився?
— Та ніби…
— Мені треба точно.
— Зараз подивлюся. Машо, — звернувся до дружини, — глянь-но в сумку. Твій є?
— Є. Я ж тобі вже показувала.
— Ось, їм треба.
Марія пошукала в елегантній, дорогій сумочці і поклала на стіл ключа.
— Хотів би і третього бачити.
— Зараз принесу.
Самійленко пройшов у сусідню кімнату. Там працював оперуповноважений лейтенант Іваненко. Ще був понятий — літній, лисий дядько. З кімнати весь час чулося бубоніння, а як зайшов господар, воно подужчало. Сидоренко недобре глянув на двері:
— Що вони там?
Турчин знизав плечима. Певно, начальник хотів, аби капітан заглянув до балакунів, зробив зауваження, але той ступив на балкон — подивитися, чи не можна залізти через нього у квартиру. Тильна стіна будинку майже впиралася в сади, проте жодне дерево близько не росло, і з сусідніх балконів злодії навряд чи могли потрапити. Якщо й скористалися балконом, то лиш для того, щоб спустити з нього речі на мотузку, а потім садами пройти на сусідню вулицю, перетнути її і заховатися в ліску, який чомусь називається парком. Сліди навряд чи зосталися, довкіл будинку широка, метрів на два асфальтована відмостка, але про всяк випадок обстежити треба. Коли Павло ніяк не зреагував на німе запитання Сидоренка і вийшов на балкон, начальник так затиснув лупу, аж пальці побіліли. Проте до Самійленка, який через хвилин п'ять поклав перед ним третього ключа, заговорив спокійно:
— Котрий із них міг побувати в чужих руках?
— Ніякий.
— А точніше?
— Мій — ні. Це точно. Ключі я ношу в піджаку. На роботі в мене окремий кабінет. Піджак на вішалці завжди перед очима.
— З вами працює медсестра?
— Звичайно. Тільки то дуже порядна людина. Знаю її не один рік. І сім'я в неї гарна. Машо, у тебе не могли вкрасти ключа хоч на короткий час?
Тонкі брови дружини зворухнулися й застигли. У заплаканих очах зворухнулося щось тривожне. Працівники міліції насторожилися, але…
— У мене теж ніхто не міг узяти. І я на роботі маю окремий кабінет. Якщо відлучаюся в справі, без мене туди ніхто не заходить.
— Замикаєте?
— Не завжди. Вхід до кабінету через кімнату, де сидять четверо бухгалтерів. Вони бачать, коли я залишаю кабінет, і як хтось заходить, то спочатку питає дозволу в дівчат.
— Ви працюєте головним бухгалтером на комбікормовому заводі? — спитав Турчин.
— Так.
— У вас все? — Капітана шпигнув погляд Сидоренка.
— Поки що…
«Він, здається, розгнівався на мене, що я без його дозволу запитав». Підступив Іваненко. Сидоренко звів на нього очі.
— Що у вас? Доповідайте.
— Відбитків пальців ніде не виявлено.
— Інших слідів?
— Теж ні.
— Ви добре шукали?
— Старалися.
Очі Сидоренка ще дужче потемніли. Пройшовся, різко зупинився біли господині.
— У вас не знайдеться потужніших ламп, ніж оці? — кивнув на блискучу люстру під стелею.
— Петю, ти, здасться, колись купляв п'ятисотки?
— Зараз пошукаю.
— Заодно захопіть і переноску, якщо, звісно, є.
— Є. Аякже.
Згодом у кімнаті можна було побачити кожну дрібничку. Сидоренко оглянув напівпорожню шафу і все довкіл неї, пильно обдивився інші меблі, лутки на стінах. За ним весь, час тягнувся тонкий білий шнур. Біля блискучої тумбочки, на якій гордовито височів японський телевізор, начальник наступив на котушку чорних ниток і сердито пхнув її носком черевика. Вона покотилася під м'яке розкішне крісло.
— Телевізор справний?
— Ні, вже місяць не працює, — пояснила Марія. — Такі гроші вгатили… А головне — ніхто не береться ремонтувати.
«Цікаво, цікаво… Знали, що він не годний, тому й не вкрали… А котушка чого валяється? Господиня, з усього видно, не дуже охайна». Капітан нагнувся й дістав з-під крісла котушку.
— Не пригадуєте, де вона лежала?
— Як де? У цій шкатулці. — Марія дістала з тумбочки шкатулку, оздоблену чудернацьким орнаментом. — Тут нічого такого нема, щоб украсти. Одна дрібнота: нитки, ґудзики, голки…
Павло подумав, що на шкатулці могли зостатися відбитки пальців, дорікнув собі, що згадав про це пізно, все ж пильно її обдивився. Слідів не було. Отже, крадії досвідчені… У шкатулці злодії, безперечно, шукали гроші, цінні речі. Грошей, як стверджують господарі, вкрадено небагато — триста сорок карбованців, а з цінних речей — два персні та сережки. Більше цінних речей у квартирі буцімто не було.