Турчин розповів.
— Небагато, — поглядаючи кудись убік, Сидоренко м'яв п'ятірнею своє підборіддя. — Треба ще раз пройтися в обід або ввечері, як усі повернуться з роботи. Не може того бути, щоб ніхто нічого не бачив. Це ж день. І ще — треба негайно встановити, що то була за машина і чого вона там стояла.
— А чого ви думаєте, що вони вкрадене неодмінно вивезли машиною? — втрутився Нужний, що стояв віддалік, але чув їхню розмову.
Сидоренко глянув на нього сердито.
— Вам, товаришу, я радив би озиватися лише тоді, коли до вас звертаються.
Нужний високо підняв брови, губи сердито зворухнулися. Проте змовчав.
Турчин вже вкотре, як прийшли сюди, прискіпливо оглянув подвір'я. Було воно невелике, навіть тісне, мотоциклом розвернутися — і то важко. Все заасфальтовано, ніде не зеленіло й латочки. Хлів, літня кухня, гараж із білої цегли, на високих підмурках. Криниця з акуратним дашком, воду можна витягати відром і качати електронасосом. Літня кухня майже звисала над яром. Яр починався, певно, у полях, тягся кудись на сусідні вулиці. Дно його було голе, у білому піску, схили поросли кущами, деревами. Понад самою кухнею поплівся виноград, відразу за ним розрослися кущі помідорів. З дороги яр проглядався далеченько.
— Товаришу лейтенант, — Сидоренко покликав Іваненка. — Пошукайте слідів у яру. Прикиньте, чи міг злодій пройти там непоміченим. Неодмінно поговоріть із людьми, котрі живуть над яром. І максимум уважності. Ви мене зрозуміли?
— Так точно! — виструнчився Іваненко.
Сидоренко тим часом повернувся до господаря:
— Товаришу Нужний, нам треба оглянути ваші господарські будівлі.
— Для чого? — насторожився той.
— На той випадок, якщо злодії десь приховали крадене, аби потім уночі, як усі поснуть, перенести в надійне місце.
«Слушна думка», — відзначив про себе Турчин і тут же пошкодував, що не йому першому прийшла вона в голову.
— Але ж ключі при мені, — впирався Нужний.
— Від хати ключі теж при вас, проте в хату зайшли через двері.
— Да-а, — пошкріб дебелу потилицю Нужний і поліз до кишені по ключі.
— Нічого не знайдемо у вас — заглянемо до сусідів. Спочатку до найближчих. Хто скаже, вони вдома? Капітане!
— Сусіда зліва — дома, а в того, що справа, хата на замку.
— Де він працює? — Сидоренко звів очі на Нужного.
— Столяром у спецлісгоспзазі, а жінка щось робить на харчокомбінаті.
— Їхні прізвища?
— Герасимовичі, Сергій і Марина.
— Товаришу старший лейтенант, — звернувся до дільничного. — Візьміть машину і привезіть когось із них. І не баріться.
У Нужних всюди був порядок і достаток. Літня кухня сяяла чистотою, добротними меблями, у хліві порохкували двоє вгодованих кабанів і двоє підсвинків; у коморі рівненькими рядочками на полицях вишикувалися консервовані овочі, фрукти, гриби, попід стінами стояли ящики зі старою одежею, цвяхами, різними інструментами. Тут же був початий мішок комбікорму. Поняті значуще переглянулися. Їх, мабуть, як і оперативників, дивувало: як ото таким запасом кормів можна годувати четверо свиней?
У гаражі поблискувала новенька «Лада», до неї господар уже встиг придбати чимало запчастин, серед них дефіцитні — передні й задні крила, колінчастий та розподіляючий вали, задній міст, п'ять шин із камерами…
У Яцкевича тільки й дворових будівель, що похилений, розгороджений на дві половини хлів. У більшій половині зберігалося паливо, лежала чимала купа потерухи з брикету та кілька оберемків дров, валялися картонні та дерев'яні ящики, слоїки з-під консервів, ціла гора порожніх пляшок з-під дешевого вина. У меншій половині, у купі гною рохкав худющий підсвинок. Довге рило і довга щетина робили його схожим на лісового вепра. Зі стелі звисав, обплутаний павутинням, патрон без лампочки. На горищі хліва око не мало за що зачепитися, лиш у протилежному кінці промінь кишенькового ліхтарика вихопив купку лахміття. Павло почав дубцем розгортати його, і враз рука здригнулася і завмерла — під лахміттям лежали килими.
Покликали Яцкевича, понятих, Нужного.
— Мої килими! Мої! — зрадів Нужний і обхопив ті речі руками так, ніби боявся, що їх у нього ще раз можуть украсти. — Один, два, три… А де ж іще?!
Яцкевичу, здавалося, і мову одібрало, коли Сидоренко спрямував на нього світло ліхтарика, він прикрився рукою.
— Ви думаєте, то я їх украв? — не відриваючи руки від обличчя, заговорив. — Я не крав. Я не знаю, де вони взялися. Вбийте мене, я не знаю.
— Розберемося… А поки що продовжимо роботу. — Начальник міліції помітно підбадьорився.
Ні в Яцкевича, ні в Герасимовича більше нічого не знайшли.