— Мені поки що все темно.
— Як-то? — насторожився Сидоренко, а Мамітько вперше за всю оперативку усміхнувся.
— Отак, неясно — і все. — Але, побачивши, що начальник нервово покушує губи, додав: — Ясно буде, як упіймаймо злочинця або хоч нападемо на його слід.
— Мова ведеться про оперативну обстановку. А взагалі, товаришу капітан, радив би вам надалі бути обачнішим. І — скромнішим. Ось так.
Після оперативки Турчин запросив до себе Іваненка і Яківчука. На оперативці він остаточно переконався, що з новим начальником доведеться сьорбнути і солоного, і холодного, і гарячого. Зародилася думка: чи не попросити переводу в рідний район? Чим далі йдуть роки, тим дужче тягне додому. Та й мати зістарілася. Люба не проти переїзду. Останній раз, як відвідував неньку, заглянув у тамтешній райвідділ, обережно вивідав про вакансії. Незабаром має звільнитися місце чергового. Правда, посада ця не приваблювала, але…
Павло витягнув цигарки, взяв одну, пачку поклав край столу.
— Пригощайтеся.
Всі троє мовчки запалили.
— Як воно там не є, — заговорив Турчин, — а без нас і не скрутиться, і не змелеться. Так що закочуйте рукава…
Сидоренко у загальних рисах намітив правильні шляхи пошуку.
Яківчук посміхнувся.
— Я щось дурне сказав?
Яківчук вмить згасив посмішку.
— Чому ж…
— Отож повторюю: в загальних рисах. Прояснити все те — наша справа. Я беруся дізнатися про машину. Вам, Яківчук, треба за будь-яку ціну випитати, де був Яцкевич, що робив у період, коли сталися крадіжки. Ви допускаєте, що він міг обікрасти квартири?
Старший лейтенант почухав потилицю.
— Як вам сказати? На дрібних крадіжках він уже попадався. Якось у сусідів потягнув дві сукні, що сушилися після прання, і проміняв на самогон. З дому частенько тягне. Жінка не раз скаржилася. А щоб залізти в чужу квартиру… Тут треба подумати. Якщо й заліз, то не сам. За його спиною стоїть хтось дужчий, розумніший.
— Ви знаєте, з ким він дружить?
— З такими ж, як і сам.
— Конкретно.
— Всіх я не знаю.
— Дізнайтесь.
— Я схиляюся до того, що Яцкевичі причетні до крадіжок, — сказав Іваненко. — Ми ще не знаємо висновків експертизи, але все за те, що замки відімкнуто ключами. Зверніть увагу: жінка Яцкевича працює на комбікормовому прибиральницею, отже, має вільний доступ до кабінетів — головного бухгалтера і завкомплексом.
Турчин хвильку подумав.
— Добре, прокрутимо і цей варіант.
— А може, не варто, — обережно заперечив Яківчук. — Я її знаю. Бідова молодиця. П'яниця її сидить у неї в печінках. Не схоже, щоб увійшла з ним у спілку.
— Все тече, все міняється, — недбало кинув Іваненко.
— Воно так… Яцкевичка теж трохи змінилася: в чарку сама стала заглядати, але не думаю, щоб зовсім схибнулася. Наскільки знаю, вона й досі живе з чоловіком, як собака з котом.
— Все-таки займіться Яцкевичами, — скоріше просив, ніж наказував Турчин. — І ще хотілося б, Дмитре Яковичу, щоб ви пильніше придивлялися до людей, які бувають у Самійленків. Злодії знали, що японський телевізор несправний. Інакше прихопили б.
— А може, зоставили, бо громіздкий? — засумнівався Яківчук.
— І таке можливо. Але точніше знати не завадить.
— Раз треба, то треба. А потім іще думаю поговорити з людьми на сусідніх вулицях. Я згоден із вами, Павле Якимовичу, що речі злодії могли викинути через балкон.
— Варто ще зайнятися колом знайомих лікаря Самійленка і дружини Нужного. Сашко, це вже вам. Ну, либонь, усе. Як діяти, покажуть обставини. Вам, Сашко, роботи її рішало найменше. Не здогадуєтеся чого?
— Певно, не довіряєте?
— Іншого не могли придумати? — враз розсердився Турчин. — На вас мотоцикл «висить». Всі строки минули.
Іваненко зітхнув. Більше місяця тому під гаражем редакції районної газети украли старенького, малопотужного мотоцикла. Як не шукали, а слідів — нема.
— Павле Якимовичу, я вже вам говорив, що мотоцикл давно підлягає списанню. Я мав розмову з редактором. Вони його спишуть.
Турчин пильно подивився на лейтенанта.
— Сьогодні він украв старого мотоцикла — минулося. Підбадьориться — і завтра вкраде щось цінніше. Звідси який висновок?