Іваненко мовчав.
Транзитні машини Північною не їздили, і це полегшувало пошуки. Турчин разом із автоінспектором Віктором Приймаченком, якого взяв на підмогу, спочатку встановили, що на вулиці проживають п'ять шоферів-професіоналів. З них один перебував у відпустці, один у далекому рейсі, двоє, з райсільгоспхімії, у місцевому колгоспі вивозили в поле добрива; п'ятий, із транспортної контори райспоживспілки, ще до восьмої ранку поїхав до області за товарами. Ті, що працювали у колгоспі, десь на початку дев'ятої заїжджали додому снідати, пробули там по двадцять-тридцять хвилин. Обох уже о дев'ятій бачили біля колгоспних кагатів із торфокомпостами.
Тепер треба було встановити, чи не привозив хтось із мешканців вулиці чогось машиною. На щастя, на Північній мали звичку громіздкі вантажі скидати, а то й складати на зберігання під тинами, щоб не загромаджувати дворів. Капітан ішов вулицею й пильно придивлявся до дров, лісоматеріалів, піску, каміння, залишків од брикету, кам'яного вугілля. Коли щось видавалося йому привезеним недавно, заходив у двір, розпитував. Сьогодні машини під'їжджали тільки до двох господарів — одна привозила брикет, друга — пісок для будівництва хліва, але то вже було після обіду.
Не можна було скидати з рахунку легковики. На вулиці власні машини мали п'ятнадцять чоловік. Ще хтось до когось міг приїхати в гості, у справі. Злодії могли вкрадене вивезти на підводі, мотоциклі.
— Тут і за тиждень не впораєшся, — зітхав Приймаченко.
— Тиждень — то багато. А от за сьогодні й завтра треба впоратися.
— Що, Десять Статутів натискає?
— Час натискає. По гарячих слідах треба йти.
— Це зрозуміло. А все-таки, як вам новий?
— Нова мітла по-новому мете, — засміявся Турчин. — Але згодом і вона старіє. Ось так. Далі давайте самі, я ж пройдуся по сусідах Кобчика. З роботи якраз повернулися. Мо', поталанить.
Сказав і ніби у воду дивився: натрапив на учня, сусіда Кобчиків, котрий прибігав додому по книжку і бачив машину зблизька. Вона стояла впритул до воріт, борт із того боку був відкритий, сама велика, зелена, на дверцятах написані якісь букви. А от номерів хлопчина пригадати не міг.
— Хоч одну, хоч дві цифри, — благав капітан.
— Перша цифра ніби трійка… А може, й п'ятірка… Ні, здається, сімка, — губився хлопець.
Мати його, забачивши з городу, що син розмовляє з чужим чоловіком, поспішила до них і, дізнавшись про що мова, насупилася:
— І чого ви ото присікалися до дитини? Іди, Ваню, кролям рвати, а я з дядьком сама побалакаю.
Ваня послухався неохоче, часто оглядався. Коли хлопчина віддалився так, що слів уже було не чути, молода його мати категорично заявила:
— Ви мені щоб більше дитину в цю справу не вплутували!
— То, може, ви допоможете? Скажіть, яка машина і коли саме стояла навпроти Кобчиків?
— Нічого я не скажу, бо нічого не бачила!
— Але ж зрозумійте: це дуже треба.
— Якби не треба, то не розпитували б. Але раз я кажу, що не бачила, то не бачила. Я ще раненько подалася на роботу. А дитини мені не вплутуйте. Ви собі поговорили й пішли, а нам тут жити.
Мабуть, жінка знала щось про машину, проте було ясно: нічого вона не скаже при сусідах.
Петро Кобчик вовтузився біля мотоцикла. Павло вже знав, що працює він у райсільгосптехніці токарем, до роботи беручкий, у чомусь поганому не запідозрювався. Стара жінка, з котрою Павло розмовляв удень, мабуть, доводилася Кобчикові матір'ю. Вислухавши інспектора, Петро знизав плечима:
— Може, й стояла. Я не бачив, був на роботі.
— На роботу ви прийшли вчасно?
— Як завжди, на хвилин десять раніше. І не прийшов, а приїхав, на мотоциклі.
— Із роботи не відлучалися?
— Ні.
— А як виявиться, що запізнилися або відлучалися?
— Не виявиться. Я ж не сам роблю. Поряд зі мною за верстатами стоять іще двоє. Та й люди заходять: одному — те, другому се… Можете перевірити.
— А дружина коли пішла на роботу?
— Разом зі мною. Я її до промкомбінату підкинув мотоциклом. Покликати її?
— Не треба.
— Не треба, то й не треба. Признайтеся, чого це ви мене допитуєте?
— Не допитую, а розпитую. Бачите, сьогодні на початку дев'ятої біля вас машина стояла. Нас цікавить, що вона вам привозила.
— Я не знаю ніякої машини.
— Але ж люди бачили.
Кобчик від обурення почервонів:
— Я вам іще раз повторюю: не був дома. І мати нічого не бачила. Вона мені розказувала, як ви тут її допитували. А якщо люди бачили, то скажіть — хто, я плюну їм межи очі за брехню.