— Чогось ви забули про мене, — здалеку почав Яківчук. — Певно, лад у сім'ї настав?
Валентина криво посміхнулася.
— Ага, лад… Живемо, як голуби.
Дільничний вдав, що не помітив іронії.
— Це добре. А було б іще краще, аби чоловік знайшов постійну роботу.
— А чого ви зі мною? Ви з ним…
— Він дома сьогодні?
— Як ішла, зоставила. Тільки навряд чи поговорите. До нього приплівся Дорощук, дружок його вірний. То вже обидва, мабуть, теплі.
— Погано, що він завів собі такого дружка.
— Який їхав, такого й здибав! — враз підвищила голос жінка, очі гнівно зблиснули. — Допилися… Чи, думаєте, я не здогадуюся, чого це ви мене так любенько розпитуєте про мого благовірного? Підозра впала, еге ж? Пиячать разом, килими у нашому хліві знайшли… Е, що там говорити!
Блиск в очах Валентини як раптово з'явився, так раптово й погас. Дивилася на дільничного сумно, гірко.
«Якщо ці п'яниці Дорощук та Яцкевич і обікрали квартири, — думав Яківчук, — то такого не може бути, щоб до цього не була причетна Валентина. Хоча… Хоча неможливого тут немає», — поспішив сам себе перестрахувати.
— А цієї ночі чоловік повернувся від Дорощука пізно?
— А що, він у нього був?
— У нього. То коли?
— Лихо його знає. Десь опівночі. Як ішла на роботу, він ще спав.
— А коли ви йшли на роботу?
— Рано. Ще тільки сьома почалася. — І помовчавши: — То ви таки думаєте, що то його з Дорощуком робота?
— Ми багатьох перевіряємо.
Контора вже опустіла, небо з самого ранку заволоклося хмарами, кілька разів припускався дощ. Зараз він знову кропив землю. Було тихо. Яківчукові стало жаль цієї завчасно постарілої жінки.
— А чому самі заглядаєте в чарку?
— Від такої житухи смоли гарячої напилася б…
Турчин знав Яківчука з перших днів своєї роботи у райвідділі. Не всі дільничного любили: понурий, впертий, як вб'є собі щось у голову, кілком звідти не виб'єш, на все має свою думку, гарно знає тутешніх людей, має багато добровільних помічників. Те все подобалося Павлові. Той, слухаючи його розповідь про зустріч із Валентиною Яцкевич, проймався неспокоєм: якщо жінка не викрала ключів у Самійленка і Нужного, тоді Яцкевич і Дорощук відпадають, бо судово-технічна експертиза показала, що завіси в обох квартирах відімкнуто ключами.
— Буду вас просити довести з п'яницями до кінця — сюди чи туди, — задумливо мовив капітан.
— Чого мене просити? Зроблю, — буркнув Яківчук, але в очах його відбилося задоволення: не любив, коли йому наказували, категорично вимагали. — Хоч і наперед знаю: робота дармова. Я тут попутно напав на інше. На вулиці Кірова, що паралельна Толбухінській, якраз навпроти будинку, де живуть Самійленки, біля третьої ночі стояв «бобик»
— То й що з того?
— Як-то — що? Всі ж зійшлися на одному: речі спускали з балкона на відмостку, а звідти садами можна на Толбухіиську. Ви ж пам'ятаєте, що до буднику, в якім живуть Самійленки, підступають густі сади.
— Тепер, як кажуть, усік. Непогано. Я навряд чи став би шукати сліди на Кірова, принаймні тепер. А що ви іще дізналися про ту машину?
— Поки нічого. Але постараюся знати більше.
— Я переконаний. Ну, а ви, товаришу молодший лейтенант, чим порадуєте?
Автоінспектор Віктор Приймаченко весь час, скільки Турчин говорив із Яківчуком, сидів тихо, немов миша в запічку. Капітан, зрідка поглядаючи на нього, шкодував, що не взяв когось іншого, досвідченішого — першу пару черевиків топче хлопець у міліції.
Тільки оперуповноважений вимовив перше слово, як Приймаченко підхопився на рівні. Турчин застережливо підняв руку:
— Не треба. Можна сидіти.
Молодший лейтенант слухняно сів і, поворушивши засмаглими цупкими руками, поклав їх на коліна.
— Я, здається, буду знати, яка машина стояла біля Кобчика.
Турчин був певний, що Приймаченкові нічого істотного роздобути не вдалося, і дивився не на нього, а у вікно, на берізку, в зелених косах якої вже цяткувалися жовті листочки. Він все ще думав про «бобика», який стояв о третій ночі на вулиці Кірова, тому й незчувся, як вихопилося:
— Справді?
— Та ніби…
— Викладайте! Чого ж ви? І все по порядку.
Приймаченко зняв руки з колін.
— Так, ото, я, коли зостався сам, подумав: чи не краще дізнатися, які машини найчастіше зупиняються біля Кобчика?
— Молоток! — не втримався Іваненко, який теж був у кабінеті.
Павло задоволено смикнув себе за вус: минув один день, а роботи пророблено чимало. Правда, трохи було прикро, що сам до такого не додумався.