— Недалеко від Кобчиків живе мій шкільний товариш. Він і розказав, що там найчастіше стоїть самоскид із райсільгосптехніки. Таке мене засмутило, бо ж люди бачили бортову машину. Тоді товариш і висловив здогад: може, Степан Товкач із комбікормового заводу завернув? Він, мовляв, учора із Кобчиком про щось домовлявся. Да, я й забув сказати. Мій товариш працює у тій же майстерні райсільгосптехніки, що й Кобчик. Ну, я й зайнявся Товкачем. Машина в нього бортова. Мав наряд возити зі станції мікродобавки. На роботу, як завжди, з'явився о восьмій, покопався в моторі, заправився і виїхав із території заводу, як засвідчено в шляховому листку, — в пів на дев'яту. Це стверджує і сторож на прохідній, правда, приблизно. На станцію він прибув десь на початку дванадцятої, а їхати туди тридцять-сорок хвилин. Питається: де був? — Приймаченко замовк і сторожко дивився на Турчина: йому дуже хотілося знати, яке враження справив на нього. Капітан подумав: «Який же він усе-таки наївний. Однак — молодчина!» А вголос:
— Це ще треба уточнити, де він був. Взагалі ж, Вікторе, ви зробили багато. Я далекий од того, що Товкач причетний до квартирної крадіжки, а те, що комбікорм крадений збуває, — то факт.
— Я теж так думаю. Тим паче, що за це Товкача вже двічі судив товариський суд.
— Тоді хай ним займаються інші, — докинув Іваненко.
— Треба спочатку встановити, чи то був Товкач. Приймаченко, у вас є щодо цього якісь міркування?
— Є. Після дев'ятої на Північній, як і на всіх їй подібних вулицях, малолюдно. Але якщо машина стояла хвилин двадцять-п'ятнадцять, то все-таки хтось бачив її зблизька. Тільки не кожен у цьому зізнається. От я і попросив друга, щоб розвідав…
— Добре. Так і домовилися: ви «добиваєте» цю машину до кінця, а ви, Дмитре Яковичу, берете на себе «бобика». Да, Сашко, а як із мотоциклом?
— На точці замерзання, — зітхнув Іваненко.
— Дивись, аби від того замерзання не розтопився.
— Дайте команду — списати.
— Не буде такої команди. Поки що треба підключитися до Дмитра Яковича. Що кому робити — самі обміркуйте.
Яківчук пошкріб потилицю, помружився й подав голос:
— Тут у мене ще одне є. Собака в Нужних був. Якщо вірити сусідам, не собака, а звір. Нужні, як ішли на роботу, його відв'язували, і у двір ніхто й носа не наважувався сунути. А перед тим, як мали обікрасти квартиру, він здох. Чи, бува, не отруїли його?
Не встиг Яківчук скінчити, як на столі капітана різко задзеленчав внутрішній телефон. Вислухавши, Турчин поклав трубку на важелі і промовив якось ніби розгублено:
— Обкрадено квартиру директора комбікормового заводу…
Директор комбікормового заводу Олександр Дерев'яний жив на такій же тихій вулиці, як і Нужний, тільки ближче до центру міста. Дім просторий, на сім кімнат, із літнім другим поверхом, дерев'яний, обкладений білого цеглою, від дороги обгороджений високим дощатим тином, від сусідів — штахетом і садом. Біля тину дерева росли густо, були нерозчищені, тому й від сусідських очей затуляли не гірше дощок. У дворі теж, як і в Нужного, добротний хлів, літня кухня, гараж.
У дім злодії, як і в попередніх двох випадках, зайшли через двері, замки (їх було два — один англійський, другий саморобний, але не поступався англійському), з усього видно, відімкнули ключами. Коли в Нужного майже всі килими повиривали з цвяхами, то тут їх зняли обережно. Одежу вибирали нову, дорогу, кришталь і порцеляну пакували у ящики, котрі взяли у хліві, (один порожній зостався в хаті), прихопили ще багато чого. Скільки всього вкрали, стане ясно, як повернуться господарі з Ялти. Їм уже дали телеграму.
Хату стерегла рідна сестра Дерев'яного — низенька худенька жінка з великими зляканими очима. Жила вона в центрі містечка у багатоповерховому будинку, працювала в банку.
— Брат мене просив, аби поливала вазони та годувала Рекса, — розказувала. — Як Рекс був, я два рази на день навідувалася, а як він здох, то вже коли випаде. Вазони можна поливати і на дві доби раз.
Коли вона сказала про Рекса, Турчин і Яківчук переглянулись. Турчин зібрався в жінки щось спитати, але начальник уже підкинув нове запитання:
— У які часи ви приходили?
— Як коли — інколи ранком, інколи вдень, але найчастіше — ввечері.
— Ночувати не зоставались?
— Ні.
— Коли були в останній раз?
— Позавчора ввечері.
Сидоренко щось помітив у блокноті, і Турчин, скориставшись цим, поставив запитання:
— Рекс давно здох?