— Тиждень і два дні.
— Рекс — вівчарка?
— Ага, така була злюща. Одних господарів та ще мене знала. Я її на ніч відв'язувала. Так брат велів.
Сидоренко кінчив записувати і нетерпляче постукував кульковою ручкою по блокнотику. Турчин звернувся до начальника за всім етикетом:
— Товаришу старший лейтенант, дозвольте ще дещо уточнити.
Той кивнув головою.
— А скажіть, ви не помічали, щоб Рекс перед цим відмовлявся від їжі?
— Ніби нічого такого не було. Ввечері я його нагодувала, рано приходжу, а він мертвий.
— Ви його закопали?
— Чоловік кудись одвіз, у яр чи в ліс. А, чи закопав, того не знаю.
В обох обкрадених раніше квартирах злодії шукали речі із золота, гроші. Напевно, її тут шукали, і не обов'язково тієї ночі, як виносили крадене. Скоріше — перед цим. Часу ж мали вдосталь.
— Скажіть, будьте ласкаві, позавчора чи раніше, як поливали вазони, у квартирі нічого підозрілого не помітили?
Жінка звела великі очі на капітана:
— Як-то?
— Шафа, може, була не так зачинена, щось із меблів чи якась інша річ не стояли на звичному для них місці. Прошу вас, пригадайте. Для слідства це важливо.
Жінка замислилася, маленькі ямочки на щоках ніби позападали глибше, на лобі застигли темні тіні, котрі, як розмовляла, ледь помітно змигували.
— Та ніби нічого… Сказати правду, я й не дуже роздивлялася, бо завжди поспішала. Сім'я ж у мене… Хоча, чекайте-но, зібрання творів Бальзака… Мені скортіло прочитати «Втрачені ілюзії», а це в четвертому томі. Кинулася я, а він стоїть між шостим і сьомим. Усі інші томи на місці.
Бібліотека у Дерев'яного була багата, три стіни у великій кімнаті, котра слугувала йому за кабінет, заставлені «стінками», на кожній поличці книжки у два ряди — передплатні видання, вітчизняна й зарубіжна класика.
На нижніх полицях, куди можна дістати рукою, нічого не підставляючи під ноги, пилюка була витерта, на верхніх вона осіла товсто, і гарно було видно сліди від книжок, які витягали з рядів. Щоб перетрусити таку силу книжок, однієї ночі мало. І світло мусили світити. Кімната виходила вікнами в сад, протилежні оселі на сусідній вулиці були далеченько, навряд, аби через густу зелень хтось угледів світло.
Сусіди заводили мову про Дерев'яних неохоче. Ніхто їм не співчував, лиш одна старенька довго кліпала очима, шамкала беззубим ротом, аж поки видихнула:
— Таке горе в людей, таке горе…
Молода жінка, певно, дочка чи невістка старої, зле посміхнулася, і Яківчук не втримався, спитав:
— Ви, мабуть, із ними у сварці?
— Звідкіля таке взяли? — здивувалася молодиця. — Чого б то мені з ними сваритися? Що ми не поділили? Та й чи стануть вони з нами сваритися? Дуже горді. Особливо він. Йде і землі перед собою не бачить. Ніколи й ні з ким перший не привітається. Вона, правда, жінка його друга, ще нічого. А він дуже себе несе…
Сусід навпроти, шофер райсільгосптехніки, теж говорив про Дерев'яного як про чоловіка дуже гордого, нелюдяного.
— Бачите, яким тином обнісся? Ледь не у два зрости людські. І собаку на день тільки він одв'язує. І на хвіртці дощечку «Во дворе злая собака» тільки він почепив. Ви питали, чи я нічого підозрілого не помічав? Ніби нічого. Правда, десь днів десять тому я пізно вертався додому з рейсу, то чув, як на когось дико гарчав Рекс.
— І після того пес більше не озивався?
— Ні, більше не озивався. Взагалі, я щось давно чув його голос.
— Здох він.
— А-а… Що я вам іще скажу. Оно сусід мій, той високий чоловік, казав, що днів зо три тому бачив на нашій вулиці якихось двох підозрілих тинів. Він, як і я, шофер. Пізно йшов додому з роботи, а вони йому назустріч. Ми, розумієте, живемо тут, як у селі: один одного знаємо, один із одним вітаємося. Вони йшли назустріч, а як побачили його, звернули на другий бік дороги. На привітання не відповіли і голів не повернули.
Високий чоловік гаряче запевняв:
— Злодюги то! Чесне слово, злодюги! Бо чого порядній людині тікати від мене?
— Коли ви тоді верталися додому?
— Десь о третій ночі. Їздив у Чернівці від нашої швейної фабрики. Коли це було? Три дні тому.
— Вони щось несли?
— Ніби нічого… Я, правда, не дуже й придивлявся. Натомився в дорозі. А стрівся з ними он там, біля того стовпа.
Стовп стояв за двісті метрів од садиби Дерев'япих. Цілком ймовірно, що то були злодії і йшли вони перетрушувати книжки. А може, потроху виносили з шаф одежу. Сестра Дерев'яного в них не заглядала, бо не мала ключів. Про це, безперечно, злодії здогадувалися або й знали, тому діяли впевнено.
Більше від сусідів нічого не дізналися. Відбитків пальців, речових доказів теж не знайшли. У багатьох оперативників склалася думка, що мають справу із досвідченими злочинцями.