— А як сестрин чоловік? Йому ви повністю довіряєте?
Дерев'яний зіпер голову на руку. Сиділи вони біля столика, під волоським горіхом. Десь там, у синьому небі, висіло гаряче сонце, над заасфальтованими вулицями, кам'яними будівлями гойдалося густе, тягуче, мов смола, повітря, гули машини; а тут було прохолодно й тихо.
— Сестрин чоловік… — повторив Дерев'яний, дивлячись на стіл. — Віктор Губенко? А знаєте, в мене нема до нього довіри. Пустопорожній чоловік, хоче добре жити і нічого не робити. Вже багато робіт поміняв. Зараз щось там робить у рембуддільниці. Злигався з рідним братом Нужного, а той іще гірший за мого родака. Зараз у мене на заводі слюсарує. Толку з нього, мушу зізнатися, як із козла молока. Якщо досі не вигнав, то тільки з поваги до Степана Пилиповича. Але невже вони у своїх кровних? Вбийте мене, а таке не вкладається в голові. А як ви думаєте?
Турчин за свою роботу в органах із нічим подібним не стикався, проте знав, що від лежебок і п'яниць чекати можна чого завгодно. Сказав про те Дерев'яному.
— Я теж такої думки, — кивнув той головою. — Спробуйте щось дізнатися про них. Тільки ж хочу просити: будьте обережними, щоб менше знали. Все-таки родичі.
— А як із шофером?
— Хлопець ніби надійний. Принаймні я йому довіряю.
На поріг скляної веранди ступила білява, десь на років шість-сім молодша від Дерев'яного жінка.
— Катю, — гукнув до неї директор, — якщо тобі не важко, то, будь ласка, щось прохолодне.
— Не клопочіться, — попросив Турчин.
— А, які там клопоти…
Катерина поставила на столик чотири пляшечки пепсі-коли і три простих фужери, а сама обережно присіла збоку, поклавши на коліна руки з довгими пальцями й нафарбованими нігтями. Була в білій лляній сукні, котра гарно облягала стрункий стан, личила до засмаглого лиця і світлих кіс. У розмову не встрявала, все слухала. Подякувавши господарям за напій, Павло сказав:
— Ну, а тепер треба виконати деякі формальності. Нам треба точно знати, що у вас вкрадено.
— Я тут підготував, — Дерев'яний поклав перед капітаном довгенький список речей.
Павло похапцем проглянув список. У ньому перераховувалося чимало дорогих речей: дві шкіряні куртки, чоловіча й жіноча, два шкіряних пальта і два дублених кожухи.
— А грошей чи цінностей не вкрадено?
— Грошей — ні. Золота… Тільки одну мою весільну обручку, — мовила Катерина.
— Все це треба оформити документально. Кого з сусідів можна покликати, щоб були за понятих?
— Ви що, нам не вірите? — стривожився Дерев'яний.
— Чому ж. Просто порядок такий.
— Тоді зрозуміло, — не вельми охоче згодився господар.
Павло їхав од Дерев'яних із гарним настроєм: сподівався стрітися з чваньками, міщанами, а вони виявилися людьми цілком пристойними.
У райвідділі на Турчина чекав сяючий, мов нова копійка, автоінспектор Приймаченко.
— Ну? — спитав Павло.
— Повний порядок, товаришу капітан! Машина, яка стояла біля Кобчиків, належить комбікормовому заводу. Водій — Степан Товкач.
— Друг установив?
— Друг. Розумієте, машину бачили три чоловіки, якщо не більше. Але мовчать. Кругова порука у них там, на Північній.
— А як ці троє? Не мовчатимуть?
— Двоє будуть, один — ні. Водій-любитель він. Свого часу ми йому послужилися: на нього впала підозра, буцімто він наїхав на людину і втік. Ми ту підозру ледве одвели. То й хлопець радий у чомусь нам пособити.
— Ну, а як із Товкачем? Де він?
— Якраз повернувся з колгоспу. Комбікорм туди возив. Я його попередив, щоб без мого дозволу нікуди не виїздив.
… Товкач зайшов до кабінету дрібними кроками, хоч і був довгоногий. Кашкета стягнув іще з порога, ледь просунув голову у двері. Був трохи розгублений, трохи насторожений. Як запросили сісти, подякував.
Капітан неквапом поклав проти себе чистий аркуш паперу, взяв ручку, спробував, чи пише. Глянув спочатку на Приймаченка, що примостився збоку столу, тоді на шофера. Він одразу усміхнувся, і саме ця усмішка видала його надмірне хвилювання.
— Запросив я вас, Степане Даниловичу, — заговорив повагом Турчин, — щоб уточнити деякі деталі вашої роботи 15 травня. Ви пам'ятаєте, чим тоді займалися? Мусили б пам'ятати. Того дня було обікрадено квартиру Степана Пилиповича Нужного. Нас цікавить ваша робота до обіду. То як, можете щось сказати?
— Все можу, чого ж… До обіду і після обіду возив зі станції кормові додатки.
— О котрій годині зробили на станцію перший рейс? У шляховому листку ви повинні були це відзначити, але знаємо, що це роблять далеко не всі шофери. Отже, коли?