— Десь так за одинадцяту.
— А точніше?
— Ну, може, було двадцять на дванадцяту чи й тридцять…
— Хай у межах цього. А тепер давайте розберемося. З гаража виїхали ви о пів на дев'яту, до станції тридцять-сорок хвилин їзди. Якщо витратили на дорогу навіть максимум часу, то все одно постає питання: де ви були понад годину?
— Дома. Прямо із заводу заїхав. Знаєте, раненько поспішав, то не встиг попоїсти. Ну, а заявився додому, то робота підвернулася…
— Значить так і запишемо: прямо із заводу ви поїхали додому.
Товкач нетерпляче зворухнувся.
— Ви хотіли заперечити?
— Я заїжджав додому, але не відразу…
— Степане Даниловичу, хочу вас попередити: не старайтеся нас обманювати. Перш ніж запросити вас до себе, ми все перевірили. Наприклад, нам сусіди ваші сказали, коли саме ви були вдома.
— Я точно не знаю, а сусіди знають? Ви, товаришу начальник, не залякуйте мене.
— Негарно з вашого боку таке говорити, Степане Даниловичу. Хто ж вас залякує? Може, мені варто увімкнути магнітофон?
— Як хочете, — буркнув Товкач. — Ваша власть.
— То коли ви прибули додому?
— Десь за дев'яту.
— Хіба від заводу до вашої хати треба їхати півгодини?
— Я в дорозі затримався: мотор забарахлив, то зупинявся. Це було на дорозі від заводу до містечка. Може, хто бачив. Машини туди їздять не тільки наші. Потім відвідав одного знайомого — Сергія Герасимовича.
Турчин ледь стримався: Герасимович доводився сусідом потерпілому Товкачеві. А може, то іншим чоловік?
— Де він живе?
— Тут же, в райцентрі, по вулиці Північній. Та й був там хвилин п'ять-шість: вдома не застав.
— Більше ви нам нічого не скануєте?
Товкач задумався.
— Вас хтось бачив, що ви стояли біля Герасимовича?
— Не знаю. Може, й бачив… У його дворі нікого не було.
Турчин мовив рішуче:
— От що, Степане Даниловичу, не будемо гайнувати час. Люди вас бачили, коли ви стояли біля Кобчика, і про це вам скажуть в очі. Так що годі викручуватися.
Водій обережно зняв руки з колін, повернув долонями вверх. Були вони в нього мозолясті, порепані, в тріщини попадав мазут, який, певно, вже не вимити ніяким милом.
— Не був я там. Так і свідкам скажу. І всім так скажу, і ви мене не примусите наговорювати на самого себе.
Турчин гостро глянув йому в очі.
— Отже, ніде більше не зупинялися?
— Ніде!
У голосі Товкача вперше пробилося роздратування, і очі з безпорадних, переляканих стали холодними. «Відчув, що його бере, — відзначив про себе Павло. — Але чекай-но, рано святкуєш перемогу. Свідки свідками, а в нашому арсеналі є й інше». Капітан, мить повагавшись, підняв телефонну трубку.
— Доброго дня! Це Турчин. Не впізнали? Багатим буду. Мені прокурора. Доброго дня, Петре Івановичу, Турчин турбує. Ви нікуди не збираєтеся? Бачите, мені потрібна буде ваша санкція на обшук у громадянина Петра Кобчика. Я все поясню, як прийду. Ага. Спасибі. — Розмовляючи по телефону, Турчин стежив за Товкачем. У поведінці його нічого не змінилося. — Ось так, Степане Даниловичу.
— Ви що ж, думаєте: я привозив Кобчикові комбікорм?
— А певно ж.
— То чого не хочете подумати: коли й привозив, то від того комбікорму вже й сліду не зосталося?
— Нічого у світі безслідно не зникає, а така річ, як комбікорм… Експертиза своє діло знає. А може, до обшуку не дійде: Кобчик сам у всьому зізнається, бо кому охота, щоб чужі очі бачили те, що не повинні бачити.
Цього разу капітан вразив Товкача.
— Ми вас не затримуємо, але все ж просимо почекати біля машини, нікуди не їхати. А то ще попередите Кобчика. Приймаченко, займіться поки що його машиною, а я збігаю до прокурора по санкцію.
Товкач різко підвів голову і подивився Турчинові прямо в обличчя:
— Бачу, обіслали ви мене, як вовка. Ніде мені діватися. Одне тільки прошу: не вплутуйте сюди Кобчика. Він нічого не знав… Я йому сказав, що комбікорм виписаний. Ми ж на те маємо право. Отож пишіть: три паперові мішки по тридцять кілограмів у кожному. І я клянуся, що це — востаннє! Хай мені руки повсихають…
Поки Турчин оформляв протокол, Товкач, здається, заспокоївся, і капітан спитав у нього:
— Ну, а тепер скажіть: за той час, що ви стояли біля Кобчика, а стояли ви там довгенько, нічого такого підозрілого на вулиці не помічали? Може, машини проїжджали, котрась із них зупинялась біля Нужного?
— Знаєте, в таких випадках по боках не дуже роздивляєшся. Вибрав момент — і гайда, Дома у Кобчиків була одна баба. Глуха мов пень. Поки допитаєшся щось, охрипнеш. Товаришу капітан, а ви все-таки запишіть у протокол, що я сам зізнався, без обшуку.