Турчин із протоколом пішов до слідчого Дмитра Сивоконя. Той якраз допитував голову колгоспу Віктора Власюка. Павло хотів повернутися, але Дмитро подав знак, аби почекав. Капітан Власюка вже років п'ять знав. По закінченню інституту він працював головним агрономом у рідному колгоспі. Згодом його висунули на голову найвіддаленішого від райцентру господарства. Воно об'єднувало сім населених пунктів, економічно слабке. Земля погана, моквиста, людей мало, як настає літо, шефи з містечка звідти не вибувають. Працівники міліції теж не раз там сіно косили.
І сталося диво: оцей непоказний з виду, тихий молодий чоловік зрушив колгосп із хронічного застою — врожаї піднялися, надої підвищилися, тамтешні механізатори дві весни підряд виступали ініціаторами дочасної і якісної підготовки техніки до весни. Власюка стали запрошувати в президії, зачастили кореспонденти… Але нещодавно у колгоспній касі недорахувалися чималої суми грошей.
— То що, Вікторе Степановичу, — розігнув спину Сивокінь, — на сьогодні досить?
— А може, взагалі досить, товаришу Сивокінь. Бо ж усе це відбивається на роботі: більше часу проводжу у вас, ніж у колгоспі. А потім — ревізори дихати не дають. Люди дивляться на мене, як на злочинця. Хіба так можна працювати? Мені, знаєте, кривдно, що ви прагнете чужі гріхи навішати на мене. Безперечно, я винен, винен у тому, що багато довіряв своєму головному бухгалтерові. Бюро райкому повірило, а ви не хочете.
— Бюро користувалося висновками ревізії, яку робили ревізори райсільгоспуправління… Йде повторна ревізія… На сьогодні — все.
Власюк підвівся, повільно натягнув кашкета, окинув поглядом тісний кабінет і простиг слідчому руку.
— Що ж, бувайте.
— Руки я вам не подам…
Власюк зневажливо усміхнувся. Повільно підійшов до дверей, легенько штовхнув їх, обережно зачинив.
— Він завжди з тобою так? — поцікавився Турчин.
— Віднедавна. Після засідання бюро райкому. Головного бухгалтера виключили з партії, а йому — лише сувору догану із занесенням. І, як бачиш, героєм тримається. Чого ж: на роботі зоставили… Але ж я знаю — злочинець він. І я це доведу. Повторна ревізія ще не скінчилася, але вже багато чого випливає… Бо першу ревізію робив головбух райсільгоспуправління зі своєю службою. Вони ж навіть те, що виявила ревізійна комісія колгоспу, — звели нанівець. Власюка перед райкомом партії ледь не ангелом виставили. Отак.
— Начальник райсільгоспуправління не родич йому?
— Ні, однофамілець… Ну, а що в тебе нового?
— Хвалитись нема чим. Вийшли на того нещасного шофера. Виявився дрібним злодюжкою. Ось приніс тобі матеріали на нього, а ти вже доводь до кондиції.
Сивокінь узяв худеньку папку, погортав папери.
— А може, не три мішки, а десять?
— Хіба зараз встановиш?
— Добре, буду дивитись. Ну, а як Десять Статутів, не викликав? Круто бере…
— Та, буде як усі.
— Тож крутись, якщо не хочеш бути битим.
— Ти говориш так, ніби я з-під палиці працюю, — наїжачився Турчин. — Хотів би тебе бачити на своєму місці. Не дай боже, станеться четверта крадіжка, тоді хоч із мосту та у воду.
— Дотримуєшся старої версії?
— Так. Вивчаємо потерпілих. Яківчук навіть список склав. Беремо до уваги й те, що ключі могли викрасти люди, які не мають близьких стосунків із потерпілими. Ти ж бачив, кабінет директора вікнами виходить у сад. Дерев'яний часто розчиняє вікна навстіж, піджака зоставляє в кабінеті, а сам розгулює по виробництву. Легко проникнути й до бухгалтера. Могли викрасти ключі і в Нужного, бо й він має звичку залишати піджака у своєму кабінеті. Взагалі, з ключами легше. А от із убитими собаками… Якщо припустити, що ця справа родичів Дерев'яного й Нужного, то як же бути із Самійленками? Ні швагер Дерев'яного, ні брат Нужного до них не вхожі.
— Може бути третій, котрий дружить із Геннадієм Нужним і Віктором Губенком і вхожий до Самійленків.
— Я теж про це думав. Ну, а як казав наш колишній шеф, якщо дві голови думають однаково, то з цим треба рахуватися. Отже, версія — «родичі».
Про Віктора Губенка сусіди нічого особливого не сказали. Правда, полюбляє горілку, але від того нікому лиха нема, навіть сім'ї: прийде п'яним, відразу завалюється спати. З дому на випивку грошей не тягне: тому щось витеше, другому змурує, ще там комусь дах покриє бляхою чи шифером — от і є могорич і свіжа копійка у кишені. А ще — заповзятливий рибалка та мисливець. Позаминулого року убив дику козу, його оштрафували. Не раз платив штраф і за те, що ловить рибу в недозволених місцях волоком та сітками. Чотирнадцятого увечері, вже як посутеніло, кудись погнався мотоциклом, а коли повернувся пізно вночі чи й зовсім не вертався — знають один бог та рідна жінка. Бачили, як в'їжджав у двір аж другого дня перед самим обідом — може, на обід заявлявся, а може, повернувся з вечірніх «мандрів». Хутко знову кудись погнався на мотоциклі.