Якщо мені подарують на Різдво телескоп, візьму його із собою на Ф’єльстьолен, бо тут, у низині, заважає, як кажуть астрономи, «оптичне забруднення». Я вже придумав, як назву телескоп. Він називатиметься ЯН УЛАВ! Таке рішення здивує, ясна річ, Йорґена, але якщо нам судилося залишитися добрими друзями, то йому доведеться з цим змиритися.
У безмісячну ніч небо над Ф’єльстьоленом так густо всіяне зорями, що мимоволі запитуєш себе, навіщо здався телескоп у космосі. Ні-ні, тату, насправді не такий я вже й дурненький, як ти собі, може, гадаєш. Знаю, що зорі в космосі не миготять! Але інколи буває так цікаво полежати кілька секунд на дні басейну й поспостерігати, що робиться на його краю. Щось таки видно крізь товщу води, і, звичайно, можна вгадати, що відбувається над поверхнею. У кожному разі я зумію достатньо виразно побачити кратери на Місяці, супутники Юпітера та кільця навколо Сатурна. А коли-небудь, може, мені пощастить полетіти в космос на справжньому космічному кораблі!
Щиро Твій Ґеорґ, який недремним оком пильнує родинний бастіон на Джмелиній вулиці й має з кого брати приклад.
P.S. Прочитавши твого листа, я вирішив, що настав час заговорити до дівчинки зі скрипкою. Можливо, навіть наступного понеділка. Принаймні тепер я можу розповісти їй багато цікавого. А тоді вона, можливо, покаже мені свою скрипку.
Я кличу маму. Ось вона йде. Додруковуючи це речення, подаю їй листа. Татовий екземпляр рукопису.
— Тепер можеш прочитати, — кажу я.
Книжку, яку ми з татом написали удвох, мама, можливо, прочитає трохи згодом. Після Різдва. І то лише за умови, що я справді одержу в подарунок телескоп, бо я ж уже вписав телескоп «ЯН УЛАВ» у свою оповідь.
А ще мені лячно, що хтось прочитає про дівчинку зі скрипкою. Трохи лячно, але не дуже. І тремчу від думки, що мама з Йорґеном довідаються про моє мимовільне підглядання під дверима їхньої спальні. Але також не дуже…
Мама взяла рукопис і прилаштувалася на жовтій канапі у вітальні. Сказала, що хоче трохи почитати потайки від Йорґена, доки він не вернувся з пробіжки. Я пообіцяв їй нікуди не йти з дому, бачив краєчок маминої постаті в прочинені двері. Час до часу я чув, як вона схлипує. Отже, мама не забула Яна Улава.
Але на цьому я не закінчив свого писання. Бо маю ще постскриптум і для тебе, читачу. Ось, лише невеличкий натяк:
Запитай свою маму чи тата, як вони познайомилися. Може, вони розкажуть тобі романтичну історію. Зрештою, можеш запитати обох, навряд, чи їхні розповіді збігатимуться.
Не дивуйся, якщо твої батьки раптом зніяковіють. Як на мене, це цілком нормально. Казки, про які ми говоримо, ніколи не бувають схожими, але я поступово починаю розуміти, що всі вони мають свої делікатні правила, розповідати про які непросто. Може, тобі, читачу, варто бути обережним і не підходити надто близько до цих правил. Їх не завжди легко висловити словами, це те, що називають «тонким чуттям».
Що докладнішою є така історія, то з більшим хвилюванням її слухаєш, бо якби її перебіг був хоч трішечки інакшим, ти міг би не народитися на світ! Я готовий побитися об заклад з тобою, що існують тисячі дрібних нюансів, які могли би змінити плин історії стосунків твоїх батьків і позбавити тебе усілякого шансу потрапити у Велику Містерію.
Дозволь запозичити мудрий вислів мого тата: Життя — велетенська лотерея, і тільки виграші у ній видимі всім.
Ти, що читаєш цю книгу, саме й витягнув виграшний лотерейний білет. Lucky you!