Майк вирячився на мене почервонілими від утоми очима й позіхнув.
— Згода, моя крихітко, — сказав він, устаючи з-за столу.
Коли він рушив до входу, я аж подих затамувала від хвилювання. Щойно половинчасті дверцята встигли зачинитися, як почулося тихе дзижчання.
Я обернулася. То дзижчав телефакс. Опаньки! Приїхали!
Апарат знову задзижчав, а потім дзижчання змінилося високими короткими сигналами. З пристрою почав повільно виповзати аркуш паперу.
«Не зупиняйся, напарнику, — подумала я, не дивлячись на нього. — Будь ласка. Заради мене».
Одначе краєм ока я побачила, що Майк таки обернувся.
Моє обличчя спалахнуло. Мить — і Майк усе побачить. Побачить, що мій телефонний номер повторюється в роздруківці безліч разів! Що ж я йому скажу, чорт забирай? Але нічого годящого на думку не спадало. Як же я цього разу викручуся?
Я швидко глянула на Майка якраз тієї миті, коли він підняв перший аркуш. І спостерігала, як він примружив очі й інстинктивно підніс руку до лоба, наче перевіряючи, чи на місці окуляри.
Саме тоді я й помітила Майкові окуляри. Вони лежали там, де він їх залишив, — на столі якраз у мене під рукою.
Я не стала роздумувати. А просто почала діяти.
Хутко висунувши шухляду, я змахнула всередину одну зі Скоттових тек, а разом із нею й окуляри. А потім потихеньку заштовхала шухляду назад.
Я вдавала, що зайнята чимось своїм і не помічаю Майка, аж поки не почула, як він зашарудів у себе на столі, шукаючи окуляри.
— Тобі ж було сказано, іди поспи! — невдоволено пробурмотіла я. — Чому це ти не слухаєш начальницю, га?
Майк стомлено зітхнув, облишив свої пошуки й кинув телефонні роздруківки мені на коліна.
— Слухаюся, сестро, — сказав він слабким голосом. — Займися, будь ласка, роздруківкою, яку нам люб'язно надала телефонна компанія «Матінка Белл». Побачимося, коли передрімаю.
Розділ 39
Цілі дві хвилини я крутила олівець між пальцями, немов жонглер. Мій старий і скрипучий дерев'яний стілець час від часу кректав, коли я хиталася туди-сюди, втупившись у роздруківки телефонних розмов Скотта.
Обернувшись і поглянувши скоса крізь скляну перегородку на свого шефа, котрий, дякувати Богові, і досі був чимось заклопотаний, я знову витріщилася на вісім аркушів паперу, заповнених восьмизначними цифрами.
Мені, звісно, феноменально поталанило, що вдалося заволодіти роздруківками, але, хутенько проглянувши їх, я збагнула, що до всіх моїх проблем додалась іще одна.
Устромивши олівця між кутніми зубами, я почала мимовільно гризти його, немов собака кістку.
Як же, в біса, мені видалити з аркушів усі мої номери?
їх там було аж тридцять три!
— Лорін! — почула я раптом голос.
Підвівши голову, я ледь не проковтнула з переляку олівець. Я й не помітила, як шеф полишив свій кабінет і підійшов до мене. Упершись долонями в стіл, він навис наді мною, ледь не торкаючись кінчиками пальців краю аркуша з роздруківкою. Цікаво, а чи вміє він читати догори ногами?
— Як там ся має диск із регулярним звітом? — спитав Кін. — Районне й окружне начальство вимагає його якомога швидше. Може, виникли якісь проблеми?
— Дайте мені годину, шефе, — відповіла я, виводячи на екран типовий бланк звіту.
— Даю тобі півгодини, — кинув він через плече та вийшов.
Схилившись над клавіатурою, я вдала, що поглинута роботою, намагаючись приховати те, чим я насправді займалася. Мій погляд падав то на екран, то на роздруківку. То на роздруківку, то на екран. Я чекала, що саме по собі несподівано вигулькне якесь рішення. І воно таки вигулькнуло. Несподівано й чудесно.
Шрифт на роздруківці був стандартний. Себто Times New Roman.
Мить — і в моїй голові виникло готове рішення.
«От і добре», — подумала я, бо не мала жодної зайвої секунди.
Спершу я вирізнила номер, на який Скотт телефонував найчастіше. Цей номер мав місцевий код 718 плюс код невідомої мені автоматичної телефонної станції.
Я попорпалась у своєму записникові й побачила, що то був домашній номер Скотта.
Надрукувавши цей номер, я натиснула «друк» і порівняла результат з оригіналом. Надрукований номер вийшов трохи завеликим. Тоді я змінила розмір шрифту з дванадцятого на десятий, надрукувала та знову порівняла.
Вийшло бездоганно. «Прекрасно, — подумала я. — Згодиться».