Решту дня та вечір ми з Майком провели, відганяючи репортерів, котрі заявлялися щопівгодини, і проглядаючи теки зі справами, які вів Скотт.
Гортаючи сторінки, я невдовзі пересвідчилася, що Скотт Тайєр дійсно був потрясним і дуже цінним таємним агентом. Він мав вихід на ФБР та Управління з боротьби з незаконним обігом алкоголю, тютюну та зброї. Ба більше, Скотт фактично став правою рукою одного з керівників колумбійського наркокартелю Калі.
В одній із тек я знайшла фото Скотта і його колег з міжвідомчої оперативної групи. Вони стояли на фоні цілої стіни, утвореної білими мішками з конфіскованим кокаїном. Бідолаха Скотт. Що ж я наробила!
Скрушно похитавши головою, я закрила теку й узялася за наступну.
«Самозакоханий егоїст і актор, — подумалося мені. — Навіть я купилася на його удавану простодушність та щирість».
Коли ж я, нарешті, відірвала голову від столу з теками, за вікном уже було темно. Цікаво, котра година?
Майк вимкнув свій телефон і прогарчав як ведмідь, якого розбудили від зимової сплячки на два місяці раніше.
— Нарешті дещо маємо. Ці геніальні нишпорки з Управління з боротьби з наркотиками засікли місцезнаходження братів Ордонесів. Твердять, що вони — цитую — «перебувають зараз або в клубі в Мот-Гейвені, яким вони володіють на паях, або в одній квартирі десь у бруклінських закапелках».
— Ні фіга собі «або»! — зауважила я.
— Та ото ж. А головне тут те, що маємо попереду безсонну ніч, — зазначив Майк. — Тепер твоя черга тиснути на подушку. Паняй додому й хоч трохи поспілкуйся зі своїм благовірним. Сумніваюся, що останнім часом тобі випадала нагода з ним бачитися. Не вимикай свого мобільника. Як тільки я про щось дізнаюся, то відразу ж зателефоную. Дуй додому.
Розділ 45
Увійшовши до будинку, я почула, що в кабінеті працює телевізор. Одинокий голос супроводжувався вибухами сміху присутніх у студії глядачів. Напевне, то було «Нічне шоу» коміка Девіда Летермана. От і чудово. Незабаром він зробить дуже популярну гумореску про мене та Пола. І вона неодмінно потрапить у першу десятку.
Поклавши ключі на дзеркальну поверхню міні-бару, я подивилась на смужку синюватого екранного світла, що пробивалася крізь щілину у дверях і падала на килим у коридорі. Зараз мене очікувало найважче з того, що мені довелося сьогодні робити.
Зізнатися своєму чоловікові, що ти наставила йому роги, — «гідний» вінець дня, присвяченого замітанню слідів убивства, нічого сказати!
Я ввібрала повні легені повітря, потім повільно видихнула його й поштовхом розчинила двері.
Пол лежав на дивані, підтягнувши ковдру аж до підборіддя. Побачивши мене, він вимкнув телевізор.
— Привіт, — сказав він і посміхнувся. Такі скрутні та недоречні обставини, і ти ба — така мила посмішка.
Я здивовано уставилася на нього. Важко сказати, якого вітання я від нього чекала, але бадьорим його назвати було важко. Скоріше, в ньому чулося «Привіт, шльондро!». А може, то мені здалося.
— І тобі привіт, — насторожено відповіла я.
Я й гадки не мала, яким буде його наступне па. Навіть приблизно. Бо раніше Пол не мав звички вбивати моїх коханців.
— Як на роботі? — спитався він.
— На роботі все прекрасно, Поле, — сказала я. — Е-е-е, ти нічого не хочеш мені розповісти про події минулої ночі?
Пол опустив очі долі. От і добре. Може, нам таки вдасться щось з'ясувати.
— Це ти про те, що я нажерся, як свинюка? — спитав він.
«А хіба буває по-іншому, якщо самому вицмулити цілу пляшку віскі?» — хотіла зауважити я. Проте вирішила натомість бути поблажливою. Адже потрібно, щоб Пол трохи розслабився, скинув із себе психологічний тягар і відкрився мені. Треба було почути його версію подій.
Це набагато б спростило ситуацію та розрядило напругу. Він би скинув камінь з душі, а я б заспокоїла його, сказавши, що йому не слід турбуватися, бо про все подбаю я.
— Що трапилося, Поле? — прошепотіла я. — Розкажи все, як є.
Пол зиркнув на мене й прикусив нижню губу.
— Який це був жах, Лорін! — почав він. — Якби ти тільки знала, що мені довелося пережити під час цього польоту! Спочатку щось бабахнуло, і літак різко пішов униз. «Гаплик, — подумав я, — то терористи підклали бомбу». І вже не сумнівався, що жити мені лишилося лічені хвилини. Аж раптом усе владналось, і літак вирівнявся, але пілот таки не став продовжувати політ і посадив літак у Гротоні. Тому до Бостона я так і не потрапив. Бачиш, доля пожалувала мене. Після приземлення я відразу ж узяв напрокат авто й приїхав додому. Мабуть, я й досі був у шоковому стані, коли повернувся. Щоб заспокоїтись, я відкоркував пляшку — і незчувся, як усю її вицмулив. Не питай, що сталося з моєю вдягачкою. Вибач, я не хотів тебе налякати.