Ледь уловимим порухом викидайло похитав головою.
«А може, він узагалі не розуміє англійської? — подумала я. — Чи відразу ж інтуїтивно відчув, що я — коп?» Раптом мені стало дуже приємно від того, що Майк і решта хлопців були неподалік. Варто лише заволати — і вони мерщій примчать на допомогу.
— Це приватна вечірка чи мені можна ввійти? — спитала я. «Господи, нехай він відповість, що приватна», — благала я, вдивляючись у темряву сходів. Для мене не було проблемою повернутися до мікроавтобуса, бо я не вважала це поразкою. Можна ж було придумати якийсь інший спосіб дій! Або просто взяти — і поїхати додому поспати. А чому б ні? Чи навзагал податися за кордон у туристичну подорож.
— А це — як подивитися, — нарешті заговорив викидайло.
— Подивитися на що? — поцікавилася я.
Викидайло опустив свої окуляри та зміряв мене таким поглядом, що я зраділа, що нічого не встигла з’їсти на сніданок.
— На те, наскільки сильно вам цього кортить, — відповів бурмило.
— Як романтично! — сказала я, обертаючись, щоб піти. — Однак у світі немає нічого такого, чого мені б кортіло аж надто сильно.
— Та годі вам, не капризуйте, поверніться, — забубонів огидний викидайло з неприємним сміхом, відчіплюючи малиновий канат. — Не вередуйте, білявочко. Це був просто жарт. Викидайлівський гумор. Ласкаво просимо до «Підземелля див»!
Розділ 51
Поки я спускалася вниз у підступній темряві сходів, мені дедалі більше кортіло витягти з сумочки пістолет Скотта. Натомість, опинившись, нарешті, внизу, я набрала повні легені повітря. А потім, пройшовши крізь двері, завішені низками кришталевих намистин, рушила назустріч бухканню гучномовців.
Потойбіч дверей я вражено зупинилася, побачивши перед собою пласкі телеекрани, коштовні світильники й ущерть заповнений відвідувачами центральний бар, виготовлений, здавалося, з темного скла.
На барменках були якісь наче гумові комбінезончики з підкладними цицьками. «Чорт, це ж, мабуть, трансвестити», — подумала я. Що ж, Бронкс дійсно повернувся.
Мушу визнати, що я й справді була вражена. Таке можна зазвичай зустріти лише на Мангеттені. Вочевидь, брати Ордонеси, відкриваючи цей клуб, устигли добре дослідити рівень деградації місцевої публіки.
Серед переважно латиноамериканського натовпу виднівся чітко окреслений контингент шикарно вдягнених білошкірих відвідувачів. Рясно впріваючи, вони заповзято гопцювали на танцмайданчику, дурнувато-захоплено посміхаючись і крутячи в руках неонові палички-світильники.
Над танцювальниками, що вертілися, мов дзиґи, висіла причеплена до стелі сталева кліть, а в ній голий карлик із крилами янгола за спиною, лупцював по решітці важким поліційним кийком. «Цікаво, хто вигадав цей „рекламний трюк“?» — подумала я.
— Я відчуваю твій внутрішній жар! — палко вигукнув немолодий уже товстун із зовнішністю працівника фінансової біржі, скотившись, як колобок, із танцмайданчика й намагаючись мене обійняти.
Виставивши руки, я спробувала утримати його на відстані, а коли це не спрацювало, то злегка стукнула нахабу коліном по яйцях.
— Зараз ти відчуєш його ще дужче, — стиха мовила я, дивлячись, як товстун скривився від болю й отетеріло позадкував. Мені довелося рятуватися втечею до бару.
— Дванадцять доларів, — сказала барменка, коли я замовила пляшку «Гайнекена».
«Ти ба, — подумала я, видобуваючи з гаманця потрібну суму. — Ціни тут теж мангеттенські.»
Буквально через півхвилини біля мене вклинився маленький опецькуватий латинос із козлячою борідкою й улесливою посмішкою.
— Привіт, я — цукерник.
Я здивовано витріщилася на нього. Цукерник? До чого тут цукерник? І тут мені раптом пригадалося, що роздрібних торговців наркотиками часто називали цукерниками. «Що ж удієш, трохи відстала від життя», — подумала я. А взагалі-то цукерки я не любила ще тоді, коли була маленькою дівчинкою, вихованою в католицьких традиціях.
Опецьок із козлячою борідкою поклав мені на долоню матову пігулку. Навряд чи то був льодяник.
— Двадцять, — назвав він ціну.
Я повернула пігулку цукерникові. Він знизав плечима й пішов. Вочевидь, цей торговець працював на Ордонесів. Я хотіла була прослідкувати за ним, але коротун увійшов у світловий калейдоскоп танцмайданчика й загубився в натовпі.
Я роззирнулася — чи нема де-небудь когось із братів. У тильній частині приміщення, за ді-джеем, розташовувалися кабінки для поважних гостей. Імпульсні лампи та шалені хвилі низькочастотного звуку аж ніяк не допомагали мені зосередитися. Тому хоч-не-хоч довелося мені підійти поближче.