– Привіт, братику! – прокричав Ян у телефонну слухавку. Микита невдоволено поморщився. Що за звичка кричати так, ніби довкола нього лише глухі?
– Здоров був, – відповів Микита.
– Я телефоную з приводу боргу, – сказав Ян без довгих вступів.
– У мене поки немає грошей, але я щось придумаю.
– У батька просив?
– Зідзвонювався з ним – говорить, що в нього нова сім’я й він не має можливості мені допомогти.
– А ти їздив до нього?
– Ні. А навіщо?
– Може, там не бідують, а нормально живуть. Поїхав би, придивився, що, де і як лежить, – порадив Ян.
– Нема особливого бажання його бачити, – зізнався Микита. – Утім, мене ніхто туди не кликав.
– Треба поворушитися, – сказав Ян. – Я міг би почекати ще трохи, та тут така справа… Васьок ласти відкинув.
– Коли?
– Сьогодні вночі. Ми з хлопцями хочемо провести його як годиться, купити величезний кошик білих троянд. Прийнято в нас прощатися з товаришами. Зрозумів?
– Ясно, – зітхнув Микита й почухав потилицю. – Яне, приїжджай до мене, забереш телевізор із моєї кімнати.
– Знову? – завив Ян.
– Тобі ж треба терміново? – запитав він і, не дочекавшись відповіді, додав: – Тільки давай швидше, поки матері немає вдома. Так, і прихопи мені один «чек».
Микита швидко вимкнув телефон, щоб Ян не передумав. Він не закінчить так, як Васьок. У нього є Діана, і треба зробити все, щоб бути поряд із нею, тим більше, що вона буде відсутня два тижні. Це будуть дні змін у його житті. Коли повернеться Діана, він стане вже іншим, а про минуле згадуватиме, як про кошмарний сон. Буде боляче й важко, але заради цієї світлої дівчини можна витримати будь-які випробування, не тільки ломку…
Розділ 56
У палаті з нещасливим номером одне ліжко було вільне, а два інші займали лежачі хворі. Діана привіталася, їй відповіла худенька жінка, представившись Вірою. Важко було визначити, скільки їй років. Жінка була в хустині, а худе, сірого кольору обличчя з безбарвними губами та в’ялою шкірою нічого не говорило про її вік. Було помітно, що хвороба відібрала свіжість молодості й додала років, тому можна було їй дати і двадцять п’ять, і всі сорок. Діана розклала свої речі на вільних полицях шафи, намагаючись робити це тихо – поруч на ліжку, відвернувшись обличчям до стіни, спала жінка. Діана відчинила тумбочку, щоб покласти туди масажний гребінець, але ненавмисно його впустила. Від звуку предмета, який впав, жінка заворушилася.
– Людо, прокидайся, – сказала їй Віра, – нашого полку прибуло.
Жінка обернулася й побачила Діану, яку охопив непідробний жах. У жінки розпухлий ніс був чорного кольору, весь покритий ранками. Усе її обличчя було вкрите великими пухирцями, немов тіло жаби, тільки ці червоні здуття місцями були порепані, вони утворили виразки, з яких сочився гній. Нарости були навіть на повіках, від чого жінці довелося підвести голову вгору, щоб розглянути Діану.
– Не бійся, – хрипко сказала жінка, – моя рожа – це ще не найстрашніше.
– Навіщо ти так, Людо? – дорікнула їй Віра. – Людина тільки лягла в лікарню, а ти її лякаєш.
– Лежи вже, жаліслива ти наша, – сказала Люда. Вона підвелася, підклала під спину подушку й оперлася об стіну. – Мене звати Люда, – сказала вона, звернувшись до Діани.
– Діана, – сказала дівчина, нездатна відірвати погляд від знівеченого обличчя жінки.
– Гарне ім’я, – сказала жінка. – І сама красуня, не те, що я – чудовисько з фільмів жахів. І як ти потрапила в цю палату?
– Тимчасово, – сказала Діана, усівшись на ліжко. – Поки там роблять ремонт.
– А з яким діагнозом?