– Ти встигла йому сказати про дитину? – запитала Діана.
– Тримай кишеню ширше, – сказала Люда з іронією в голосі.
– Він ударив мене в обличчя, – тихо промовила Віра. – А потім схопив стілець, який стояв у передпокої, масивний такий, із витими металевими ніжками. Я пам’ятаю дикий біль у спині й більше нічого.
– Він тебе побив? – обережно запитала Діана.
– Якби! – втрутилася Люда. – Він хотів її вбити! Уявляєш, він зламав їй хребет, а потім стільцем бив по голові. Вирішивши, що забив до смерті, цей звір уночі вивіз її і викинув у кущі за містом.
– Жах! – вирвалося в Діани.
– Мене помітив водій, який зупинився, щоб сходити до вітру. Він викликав «швидку», і мене привезли до лікарні. Медсестра зі «швидкої» виявилася чесною й доброю людиною. Вона зняла з мене прикраси й тримала в себе, поки я не прийшла до тями, – сказала Віра.
– Не вірю я в її благі наміри, – мовила сусідка Віри. – Думала, що ти відразу помреш, а їй дістануться коштовності.
– Може, і так, – погодилася Віра й продовжила: – Ніхто ж не думав, що я виживу після таких побоїв, а я ось завдяки тій сестричці видерлася з того світу. Вона, Діано, здала в ломбард каблучку й сережки, а мене помістила в цю клініку. Тут мене прооперували, але на ноги поставити так і не змогли.
– Ви хочете сказати…
– Так, Діаночко, я ніколи не зможу ходити.
– Його посадили у в’язницю?
– Що ти?! Не бажаючи того, я покарала його страшною хворобою, – сказала Віра. – Приходили з міліції, але я сказала, що на мене напали хулігани. Про яку в’язницю може йти мова?! Я шалено кохала Андрія. І навіть зараз я не хотіла б, щоб він помер від СНІДу за ґратами. У нього є грошенята, нехай лікується й живе стільки, скільки йому залишилося.
– А дитина? – запитала Діана.
– Я втратила дитину. Спочатку мені було дуже шкода, що її не стало. Думала, що народжують дітей і інваліди, а потім вирішила: це навіть добре, що малюк не народиться, адже він був би ВІЛ-інфікований. Як би він жив і скільки? Такі дітки не доживають до повноліття.
– Я не знала, – знітилася Діана.
– А потім у мене виявили рак, я пройшла курс хіміотерапії.
– Ви більше не бачили свого чоловіка?
– Чоловіка? – Віра слабо всміхнулася. – Він уже оформив розлучення. Андрій приходив до мене один раз. Дав мені грошей на лікування, я не встигла йому подякувати, як він сказав, що це відкупні за моє мовчання і що я його більше не побачу. На цьому моя історія не закінчилася, – сказала Віра. – Я подзвонила матері, вона приїхала до мене, дізналася, що в мене СНІД, у неї стався серцевий напад, і вона померла. Уявляєш, Діано, мати (царство їй небесне!) витримала, побачивши мене лисою, з вибитими зубами, паралізованою. Але вона не змогла пережити, коли почула про СНІД. Таке відчуття, що я хвора проказою або чумою.
– Значить, я теж прокажена, – сказала Діана, зворушена розповіддю Віри.
– У тебе теж?..
– Так, – зітхнула Діана.
Розмову перервав прихід медсестри. Вона вкотила інвалідний візок і допомогла сісти Люді.
– На перев’язку! – сказала жінка.
І тільки зараз Діана помітила, що в Люди на одній опухлій нозі почервоніння й накладена пов’язка. Незабаром Діану запросили на обстеження.
Розділ 57
Вероніка приготувала сніданок, поставила на стіл дві тарілки – собі та синові. Був вихідний день, але, як на зло, спати не хотілося, і вона встала рано. Вероніка не стала насипати в тарілки, а пішла подивитися, чи не прокинувся син. Зібралася постукати у двері, але вони виявилися незамкненими. Микита спав у футболці і штанях. Вероніка увійшла в кімнату, і її погляд застиг на оголеній руці сина. На венах були сліди від уколів, а біля передпліччя лежав шматок мотузки для білизни, що служила джгутом. Вероніка з жахом підняла з підлоги використаний шприц. Вона так і стояла в заціпенінні зі шприцом у руках, неспроможна відірвати погляд від сколотої руки сина. Микита, відчувши на собі погляд, розплющив очі.
– Це ти, ма? – запитав він сонно.
– Що це? – запитала вона глухим чужим голосом.
– Це? – Микита підвів голову, озирнувся навколо і все зрозумів: він забув уночі замкнути двері. – Тепер ти все знаєш…
– Ти… Ти вживаєш наркотики? – запитала мати, ледве повертаючи язиком. У роті вмить пересохло, а горло тиснули спазми.
– Як бачиш. – Микита потягнувся, сів на ліжку. – Твій син не виправдав твої надії. І називай речі своїми іменами. Я – наркоман! Не хворий, не наркозалежний, а звичайний наркоман, покидьок суспільства і взагалі лайно!