– Я… Я не можу повірити…
– Що твій син – наркоман? Доведеться!
– І… Давно?
– Яка тепер різниця?! – роздратовано сказав Микита. – Давай без допитів. Добре?
– Добре, – трохи опанувавши себе, сказала Вероніка. – Але тобі треба пройти курс лікування. Я домовлюся з лікарями…
– Я прийняв рішення: ніяких лікарів. Від сьогодні я не буду вживати наркотики. Влаштовує?
Вероніка сіла поруч із сином, обняла його, притиснула до себе.
– Синку, усі люди роблять помилки, ти теж не виняток. Головне – визнати це і вчасно зупинитися. Я – твоя мати, я народила тебе й дала собі слово стати найкращою матір’ю. На жаль, я не стала такою, і в цьому моя помилка. Ми наробили дурниць, а тепер разом постараємося виправитися. Не відштовхуй мене, і я буду з тобою поруч. Разом ми впораємося. Ти мені віриш?
– Так, – сказав Микита.
– Що ти думаєш робити далі?
– Я готовий пережити ломку вдома.
– Можливо, її не буде?
– Буде. Мені сказали, що ломка при героїновій залежності найстрашніша, але я готовий усе витримати, – сказав Микита, думаючи про Діану.
– Я буду поруч. Зараз я зателефоную завідувачці й скажу, що мені потрібна відпустка на десять днів, – сказала Вероніка. – Думаю, що треба проконсультуватися в нарколога.
– Я ж сказав: ніяких лікарів! Я сам впораюся! – нервово вигукнув Микита. – Якщо ти подзвониш наркологу, то я взагалі піду з дому!
– Добре, я просто буду поруч із тобою у важку хвилину. А зараз ходімо снідати.
– Не хочу, мене нудить і немає апетиту.
– Тоді і я не буду, – сказала Вероніка. – Принесу тобі мінералки.
Вероніка дала синові води. Вона помітила, що зник телевізор, не з’явився на своєму місці ноутбук, але вирішила не нагнітати обстановку. Це все дрібниці порівняно з тим, що трапилося з її сином. Зараз треба набратися спокою, щоб разом пережити його біль.
– Ти ще пишеш книгу? – запитала вона.
– Так.
– Ти мені обіцяв дати почитати, – нагадала.
– На столі лежить аркуш з останніми записами, – сказав Микита. – Прочитай мені, бо я вже забув, про що писав.
– Сам написав і забув?
– Мамо, ні про що не питай. Просто читай уголос.
Вероніка сіла зручніше в крісло навпроти сина й почала читати:
– «Осокір. Я пам’ятаю, як зводився цей будинок. Я був зовсім дитиною, маленьким росточком, коли будівельники почали рити котлован під фундамент. Я був маленьким і беззахисним, завжди тремтів листочками, коли біля мене крутився потужний бульдозер, гарчали машини та бігали будівельники. Але люди помітили мене й пожаліли. Я вижив після зведення будинку, а потім навпроти нього почали будувати ряд гаражів. Господар гаража, біля якого я ріс, теж пожалів мене, хоча я знаходився майже біля воріт і заважав проїзду. Господар мусив приловчитися, щоб потрапити до свого гаража на мотоциклі з коляскою, але він любив мене. У спекотне літо він приносив із дому відро води й давав мені напитися. З кожним роком я ріс, ставав могутнішим та сильнішим. Я любив свого господаря. Коли палило сонце, я затуляв його своєю тінню. Він любив сидіти в моєму затінку на табуретці. Він сидів навіть тоді, коли лив дощ, – я переховував його від дощу. Я прожив багато років і багато побачив на своєму віку. Я бачив, як одні мешканці будинку виїжджали, інші – заселялися. Я бачив вагітних жінок, а потім спостерігав, як ростуть їхні діти. Я бачив смерть мешканців будинку. Небіжчиків у труні часто ставили для прощання під моїми гілками, і я притихав разом із людьми в їхній скорботі. В один із днів я затріпотів кожним листком, побачивши в труні свого друга. Чи плачуть дерева? Ніхто цього не бачив, але вони вміють плакати. Я – жива істота. І нехай я не наділений мовою, але й не позбавлений почуттів болю, скорботи, смутку й щастя. У мене немає вен та артерій, але по моїх клітинах теж тече цілюща рідина». Я вражена, – сказала Вероніка. – У мене просто немає слів! Як можна було подивитися на світ поглядом осокора?
– Ти читай, читай далі, – сказав Микита.
– «Через якийсь час біля гаража з’явився новий господар. Я одразу відчув його чорну душу. Чоловік часто ходив навколо мене, обдивляючись з усіх боків. Мені ставало страшно, і мої листочки дрібно тремтіли. Одного разу він приніс сокиру й зрубав частину кори біля моїх коренів. З кожним ударом сокири я здригався. Мені хотілося кричати від болю, але в мене немає голосу. Мені було так боляче, як боляче було б людині, у якої живцем здирають шкіру. Але ця безсердечна людина не могла чути мого болю. Вітер дмухав на мої рани, і біль трохи вщухав. Я знав, що незабаром помру. Скажете, дерева не вмирають, вони засихають. А якби вам не давали води? Ви б теж повільно й болісно вмирали від спраги. Краще б він відразу зарубав мене сокирою! Падали дощі, моє могутнє коріння жадібно вбирало із землі вологу, а я не міг пити! Можете уявити: перед вами стоїть посудина з прохолодною водою, а вам не дають напитися? Перед тим, як засохнути і впасти на землю, плакав кожен мій листочок, а жорстока людина ходила навколо, задоволено поглядаючи на мої гілки. Одного разу почався ураган, і я благав вітер, щоб він допоміг мені швидше відмучитися, вирвавши мене із землі з корінням. Вітер вив, шарпав мої гілки, але в нього не вистачило сил – занадто міцно я вріс корінням у життя. Я вмираю. Повільно. Щодня потроху. Мені вже не страшно померти, але я люблю життя! Я люблю вас, люди!» – дочитала Вероніка і втерла сльози.