– Не можу, – сказала вона. – Микито, я не думала, що ти здатний так тонко відчувати. Ніколи і в голову б не прийшло, що я можу плакати від жалю до дерева. Ти вже придумав назву своєї книги?
– Я назву її «Влада життя і смерті», – відповів він. – Можлива й така назва – «Я подарую тобі життя».
Микита втратив лік часу. День змінювався на ніч, але він був поза часом. Він подовгу чхав, гикав, у нього текло з носа й очей, блював навіть тоді, коли не було чим. Дико болів від спазмів шлунок, але він не міг ані пити, ані їсти. Його мучив нестерпний біль у всьому тілі, немов невидима сила викручувала суглоби. Він кричав, коли м’язи рук самі по собі смикалися, супроводжувані болем. Суцільний дикий біль! Він стогнав, коли м’язи тіла переставали його слухатися й смикалися в спазмах. Він намагався рухатися, бо не міг лежати на місці, але руки й ноги не корилися йому, вони вихляли всіма суглобами, і він натикався на меблі, боляче бився і знову кричав від болю. Микита не хотів, щоб хтось дивився на його муки, і попросив матір вийти.
– Я не покину тебе, – казала вона, плачучи.
– Прошу тебе, – сказав він, – вийди й замкни мене в кімнаті, інакше я зірвуся, втечу і вже більше не зможу.
Вероніка принесла йому одне відро, яке залишила на балконі.
– Це буде твій туалет, – сказала вона.
Друге порожнє відро вона залишила біля ліжка. На столі, де колись був ноутбук, Вероніка поставила вазу з яблуками й печивом. Там же вона залишила кілька пластикових пляшок із мінеральною водою.
– Я буду проситися випустити мене, – сказав Микита, важко дихаючи, – не відчиняй ні за яких моїх благань.
Вероніка мовчки кивнула.
– Не випускай мене, навіть якщо я буду стукати у двері, – сказав він. – Якщо буду щось обіцяти – не вір мені, усе одно обдурю, адже я наркоман.
– Я все зрозуміла, – сказала вона, – я знаю, ти сильний, ти впораєшся.
– Мамо, – зупинив її Микита, – якщо ти мене пожалієш… жалістю ти можеш мене угробити.
– Я теж витримаю, – сказала Вероніка і всміхнулася.
Вона вийшла й прокрутила ключ у замку.
Океан болю й абсолютна нездатність розслабитися. Йому хотілося заснути, але неможливо було відключитися. Замість звичного розслабляючого кайфу – нелюдський біль. Дратувало все: меблі навколо, гул за вікном, відро біля ліжка, і навіть сам він був подразником. Біль. Зі злістю кинутий у двері стілець. Ніч чи день? День чи ніч? Вода. Блювоти. Забуття чи непритомність? Немає відчуття реальності. Реальність – це суцільний біль.
– Відчини! – Микита почав бити у двері неслухняними ногами. – Мамо! Відчини, бо я викинуся з вікна!
– Ні! – Тверде за дверима.
– Я не можу тут бути сам! Іди сюди!
– Ні!
– Мені боляче! Я не можу! Не можу більше!
Микита впав на підлогу, почав битися головою. Біль став суцільним, не залишивши вільної клітинки тіла…
З чого складається тіло? Кажуть, що з води… Не залишилося сил, немає жодних бажань. Жити не хочеться. Навіщо жити? Покінчити із собою? Теж немає бажання. Повна байдужість. Треба сходити в туалет, але не хочеться вставати. У роті пересохло, але до води треба ще дійти на ватяних ногах. Краще не пити. За дверима плаче мати. Її шкода. Треба б пожаліти, але й на це немає сил і бажання. «Білий» не йде з голови, хоча й ця думка стала млявою, як і його тіло. Звуки з вулиці долинають так, немов він під водою. Про щось сперечаються чоловіки під вікном, чути їхні слова, але зміст не доходить до свідомості. На стелі повзає сонна муха. Їй не потрібен порошок, а йому, якби хто приніс, згодився б. Здається, занурений у свої думки, хоча насправді їх нема, як немає бажань і почуттів.
Дзвонить Діана, він їй механічно відповідає – погано працює свідомість.
– Люблю тебе, – говорить на прощання.
Микита знає, що тільки її дзвінки можуть дати йому сили все це витерпіти. Коли ж вона ще подзвонить? Як дізнатися, якщо немає відчуття часу?