Розділ 58
Діані шкода було розлучатися з Вірою, яку переводили в онкологічне відділення. Жінці сказали, що їй необхідно пройти ще один курс хіміотерапії. Віра не плакала, хоча чудово розуміла, що з нею. Діана склала її речі у валізу.
– Діаночко, – сказала Віра на прощання, – ти не падай духом. З будь-якої ситуації є вихід, потрібно тільки його знайти. Тебе підлікують, і все в тебе налагодиться. Кажуть, що тільки в абсолютній темряві можна зрозуміти, що таке світло. Я зрозуміла це, але шкода, що пізно, а в тебе ще все попереду. Не впадай у відчай, ти ще знайдеш свою половинку, і діточки у вас будуть…
– Хворі на СНІД, – вставила, кашлянувши, Люда. – Народяться, світу божого не побачать, а вже помирати пора.
– Людо, – сказала Віра, – знаєш, у чому твоя біда? Ти зла. Не слухай її, Діано, це вона від розпачу стала такою.
Віру відвезли, а Діана запитала в Люди:
– У тебе рідні є?
– Є. Троє діток, які скоро залишаться сиротами.
– Навіщо ти так? Кажуть, тут працюють дуже хороші фахівці.
– Ти подивися на мене! Що на мені залишилося від людини? А це ти бачила? – Люда розмотала бинт на нозі. – Підійди й подивися. Іди, не бійся!
Діана підійшла ближче й мимоволі зойкнула, побачивши незагойну величезну гнійну рану на нозі. Вона була настільки глибокою, що виднілася біла кістка.
– Що це? – запитала перелякано.
– Саркома Капоші, – сказала Люда. – А все почалося зі звичайної ВІЛ-інфекції.
– І давно… почалося?
– СНІД виявили в мене в пологовому будинку, коли я останнього хлопчика народжувала. Доти й не знала, що інфікована. Те, що часто хворіти почала, помічала, але до лікарні не ходила. Я мати-одиначка, коли мені по лікарях ходити? Треба було працювати, щоб дітей прогодувати й одягнути. У мене була двокімнатна квартира, яка дісталася мені після смерті батьків, хороша робота, але не щастило в особистому житті. Думала, що діти – це моє щастя, а виявилося, що народила їх і залишу на муки, – зітхнула Люда. – Кому тепер вони потрібні?
– А з ким вони зараз?
– У дитячому будинку вони, – сказала Люда. – Коли в мене виявили саркому, я продала квартиру й купила невеличку кімнатку в гуртожитку. Думала, що на виручені гроші зможу вилікуватися. Дурна! Краще б дітям залишила цю квартиру! Куди вони підуть після дитбудинку?
– Ви ще одужаєте, – сказала їй Діана, щоб хоч трохи втішити.
– Дівчинко моя, ти ще не знаєш, що таке СНІД. Це страшна хвороба, якої неможливо позбутися – це я знаю точно, надивилася на таких хворих. Вони живуть, знаючи, що навіть нежить може їх убити.
– А лікування?
– Лікування подовжує їхні муки, – хмикнула Люда. – А ти знаєш, де його підхопила?
Діана, не знаючи чому, розповіла Люді всю правду.
– О-о-о! Та в тебе теж становище нікудишнє, – похитала головою Люда.
– Чому?
– Рано чи пізно ці багатенькі дядечки тебе знайдуть і помстяться за те, що ти їх заразила.
– Але ж не я їх, а вони мене інфікували, – сказала Діана злякано.
– Ти їм це зможеш довести? Чи ти думаєш, що вони будуть проводити розслідування? Для таких людське життя коштує копійку. Знайдуть і зроблять із тобою гірше, ніж чоловік із Вірою!
– Я … Я про це не думала, – промовила розгублена Діана.
– Так подумай! Тобі треба брати ноги в руки і їхати в глухе село, зачаїтися там і сидіти, як мишка в нірці! – сказала Люда.
Діана ввечері зібрала речі.
– Ти куди? – запитала Люда.
– Додому.
– Там же охорона.
– Охорона стежить, щоб не заходили сторонні, а я йду на вихід.
Люда збиралася запитати в неї ще щось, але Діана попрощалася і швидко пішла. Вона зателефонувала Микиті, перекинулася з ним кількома загальними фразами. Він їй відповідав нерозбірливо і невпопад. Дівчина вирішила, що він зайнятий, і попрощалася. Вона під’їхала до будинку на таксі.
– Тимурчику, ти де? – запитала вона, подзвонивши братові з автівки.
– Уже на роботі. Як ти?
Діана відповіла, що дуже зайнята й зателефонує пізніше. Вона піднялася у квартиру, відкрила коробку, де лежали їхні заощадження, поклала туди майже всі гроші, які в неї залишилися. Обвела поглядом кімнату, про яку вони з Тимуром так довго мріяли. Серце защеміло від болю й смутку, які накотили тяжкою хвилею й готові були задушити її у своїх жорстоких обіймах. На очі навернулися сльози, а в горлі застрягла грудка образи за несправедливість життя, яке вона так любила. Часу було обмаль – унизу чекав таксист. Діана відкрила гаманець, перелічила залишок грошей. Вона ще раз кинула прощальний погляд на свою квартиру.
– Тимурчику, вибач, – прошепотіла вона, давлячись сльозами. Діана погладила долонею покривало на кушетці брата і, не оглядаючись, вибігла з приміщення. Вона не любила розлуки й прощання, навіть коли від’їжджала ненадовго…