У готелі Діана оплатила своє проживання на тиждень уперед. Вона сказала, що, можливо, пробуде довше, але конкретно про терміни перебування поки сказати не може. Попросила не турбувати й нікому не говорити про її перебування.
Номер Діани був на третьому поверсі, а вікна виходили у двір. Їй потрібні були усамітнення й тиша, і цей номер цілком влаштовував. Вона поклала в холодильник пакети зі знежиреним кефіром, виклала з пакета яблука, на дверцята виставила пляшки з мінеральною водою. Після того, як одяг зайняв своє місце в шафі-купе, Діана підійшла до вікна.
Звідси було видно двір. Триповерхові будинки утворювали прямокутник, посередині якого, як пам’ятник довоєнному часу, притих дерев’яний будинок. Він абсолютно не вписувався в архітектуру нехай старих, але відреставрованих цегляних будинків. Колись такий будинок, напевно, давали генералам або держчиновникам за певні заслуги перед Батьківщиною. Будинок був чималенький. Високі дерев’яні сходинки, дві колони, що підпирали дах навісу над ґанком, вікна з віконницями на всі боки, стіни – усе з дерева й пофарбоване червоним. Було помітно, що фарба стара, вона місцями потріскалася, і від цього здавалося, що весь будинок покритий лускою. Напевно, мешканці дуже любили своє житло й відмовилися від переїзду в новобудову. Так і стояв він як пам’ятник минулого, доживаючи свій вік серед міцних цегляних споруд. Будинок, як вигнанець, уперто не хотів розвалюватися, охороняючи спокій своїх відданих мешканців. Причаївшись серед багатоповерхівок, не оточений парканом, був тут чужорідним тілом. Напевно, йому сумно й самотньо бути таким маленьким і незахищеним у галасливому мегаполісі. Точнісінько так само почувалася Діана, прийнявши, як вона думала, єдине правильне рішення у своєму житті.
Розділ 59
Єдиною радістю в житті Микити були дзвінки від Діани. Щоранку вона надсилала йому СМС «З добрим ранком, коханий!». Це нехитре коротеньке повідомлення лягало бальзамом на душу, вливало в нього струмінь оптимізму. Микита пожвавлювався, ішов на заняття, але через пару годин знову впадав у глибоку депресію. Світ здавався порожнім і сірим, ніщо не радувало, навпаки, дратувало. Він не міг спокійно дивитися на викладачів, його дратували дурні жарти однокурсників, їжа в їдальні була несмачною, прісною й смерділа. Він ішов із занять і повертався додому. Хотілося спати, але ніяк не міг заснути. Коли в животі починало бурчати, вирушав на кухню, що-небудь жував без апетиту, його нудило, він часто блював і знову замикався у своїй кімнаті.
Постійно думав про наркотики. Хай що він робив, бажання вколотися не полишало його ні на мить. У мозок немов хтось вбив цвях, який нагадував про себе щосекунди не болем, а бажанням прийняти дозу. Хотілося витягнути цей цвях, який шкодив, отруював його існування, перетворивши життя на суцільне жахіття. Він був як скабка, яка дратує й заважає, хоча й не завдає особливого болю, але позбутися її неможливо. Він намагався думати про щось інше, але від цього «цвях» лише дужче давався взнаки. Микита себе ненавидів, і від цього ставало ще більш нудно. Він не писав свою книгу. Як можна щось вигадати, якщо в голові цілковита порожнеча, заповнена одним бажанням?
Увечері дзвонила Діана. Її голос наповнював теплом душу Микити, яка знемагала та страждала. Хотілося чути його завжди, усе життя, але вже за пару хвилин підсвідомість нагадувала: «Доза». Він розмовляв із Діаною, а цей нестерпний, настирний «цвях» пульсував бажанням у мозку. Микиті здавалося, що він не витримає такого випробування. Легше викинутися у вікно: кілька секунд нестерпного болю – і ніякого «цвяха» і його бажання. Але він згадував про Діану, думав про її ніжні тонкі руки, згадував очі, у яких можна було потонути, – і вона, боязка, несмілива, як перший весняний теплий і легкий дощ, утримувала його в цьому світі. Йому потрібно було позбутися згубного бажання, а сам він не міг упоратися.
Коли Микита зателефонував Яну й запропонував піти на лікування в лікарню, той, на подив, одразу погодився.
– Я йду лікуватися у відділення, – сказав Микита матері, – але за однієї умови.
– І яка ж умова? – запитала Вероніка. Вона вже майже заспокоїлася, коли син удома переніс ломку й перестав зникати ночами.
– Не заважай мені, не приходь ні до мене, ні до лікарів, я сам упораюся.
– Добре, якщо ти так хочеш, – сказала вона. – Тільки пообіцяй мені дзвонити.
У палаті були такі, як вони, наркозалежні, тому Ян і Микита не відчували незручності. Вони обидва прийшли до лікарні з надією…