Розділ 61
Вероніка тихенько, наче у квартирі була Неллі Сергіївна, відчинила двері, пройшла до кімнати. Тут було тихо й понуро. Вероніка із сумом зупинила погляд на ліжку, де померла старенька. Мимоволі по щоках побігли сльози, і Вероніка, впавши на ліжко, розплакалася. Їй до болю було шкода і Неллі Сергіївну, і сина, який гинув у неї на очах, і себе. Вона довго й невтішно плакала. Їй не було з ким поділитися своїм горем, ніхто не міг нічого підказати, допомогти або хоча б пожаліти. Якби була жива Неллі Сергіївна, вона б зрозуміла й поспівчувала, але її немає, і Вероніка довго не могла заспокоїтися. Коли виплакалася, вмилася холодною водою й відчинила шафу, де лежали гроші. Боячись, що у квартиру можуть проникнути грабіжники, Вероніка прийшла, щоб забрати гроші й покласти їх на свій рахунок у банку. Вона загорнула гроші в поліетиленовий пакетик і сховала в сумку.
По дорозі додому вона пройшла повз банк і згадала про це майже біля свого будинку. Повертатися не хотілося. Потрібно якось поговорити з Микитою, а він не йде на контакт. Який сенс розмовляти через зачинені двері? Завтра в неї вихідний, вона буде вдома цілий день, Микита вийде зі свого прихистку, і вони зможуть поговорити.
Микита був у нестямі від сказу. Чорний пакет непомітно спорожнів. Він відчайдушно намагався збагнути, чим би себе зайняти, але в голові стирчала одна думка, яка незабаром повністю заповнила всі клітини його свідомості й навіть тіла, м’язи якого мимоволі почали сіпатися. Він хаотично рухався по кімнаті, відчуваючи, як «цвях» у голові розростається і вже готовий розірвати його черепну коробку. Микита почув, як до квартири увійшла мати, зняла куртку, чоботи, поставила на тумбочку в передпокої свою сумочку. Микита, посмикуючись усім тілом, вийшов зі своєї кімнати.
– Привіт, синку, – сказала Вероніка, жахнувшись від вигляду сина. Він був худий, блідий, під очима відвисали темні мішки, а м’язи тіла мимоволі смикалися. – Ходімо на кухню, я тебе нагодую, – сказала вона, намагаючись говорити неголосно й спокійно.
– Мені потрібні гроші! – випалив Микита.
– Навіщо?
– Ти сама знаєш.
– У мене немає грошей на наркотики. Давай разом вирішимо, як нам бути далі.
Вероніка хотіла взяти сина за руку, але він різко відскочив убік, сильно вдарився об тумбочку, але навіть не відчув болю.
– Синку, зупинися! Давай поговоримо, – заговорила вона швидко, наче боячись, що син її не вислухає. – Ти повинен піти на лікування, інакше ти загинеш, а я не зможу жити без тебе. Хочеш, я стану перед тобою на коліна? – Вероніка стала на коліна. – Я знайду тобі приватну клініку, де про тебе будуть добре дбати, ніхто не буде знати, що ти там лікувався. Усе мине й забудеться. Я прошу тебе на колінах: ходімо лікуватися. Я знайду для цього будь-які гроші!
– Гроші? Мені зараз потрібні гроші! Мені погано! Ти не бачиш цього?! – закричав він диким голосом. – Ти розумієш, що мені потрібні гроші?!
– Микито, заспокойся, – сказала Вероніка. – Я можу дати тобі заспокійливу пігулку, і тобі стане легше. Або дати снодійне.
– Засунь свої таблетки знаєш куди?! Мені потрібні гроші!
– Я ж тобі сказала, що в мене немає грошей. Я зайшла в крамницю, купила продукти і все розтратила, – спокійно сказала Вероніка.
Микита побіг до кімнати й відчинив шафу, де лежали всі документи. Він висипав усі папери на ліжко, схопив один із документів.
– А це? Це що?! – закричав він, тицяючи прямо в обличчя матері документи на квартиру Неллі Сергіївни. – Хіба це не гроші? Ти отримала в спадок квартиру! Чи не так?
Вероніка зробила крок назад. Таким сина вона ще не бачила. Обличчя спотворене сказом, очі виблискують таким недобрим вогнем, що їй стало лячно.
– Так, тепер це моя квартира, – сказала Вероніка.
– Так продай її! – закричав Микита. – Ти ж можеш її продати!
– Можу, але не хочу.
– Ти продаси її, – сказав він, дихаючи прямо їй в обличчя.
– Можливо, але не зараз.
– Ти її продаси негайно, тому що мені дуже потрібні гроші, – сказав він наполегливо і вимогливо, чітко виділяючи кожне слово.
– Я не продам квартиру, – сказала Вероніка голосом, який не приймає заперечень.
Микита різко зірвався з місця. Він вибіг із кухні з ножем у руках. В одну мить він притиснув матір до стіни і приставив ніж до горла. Холодна сталь торкнулася розпаленілої шкіри й обпекла їй горло. Від несподіванки Вероніка скам’яніла й застигла в одній позі.
– Тварюка! – прошипів він їй в обличчя. – Я тобі переріжу горло, якщо ти завтра ж не продаси квартиру й не віддаси мені всі гроші! Ти мене зрозуміла?!
– Так, – злетіло тихе з її побілілих губ.