Микита відкинув ніж убік, переключивши увагу на сумочку матері.
– Не смій! – крикнула вона й кинулася до Микити. Він грубо штовхнув її ліктем у груди. Вероніка впала, боляче вдарившись потилицею об одвірок. Перед очима потемніло, усе навколо закрутилося, голову пронизав різкий біль. Коли Вероніка розплющила очі, Микита вже патрав сумку. Він перевернув її, і звідти посипалися жіночі дрібниці. Сидячи на підлозі з розбитою головою, Вероніка спостерігала, як син розгрібав долонями й відкидав убік її дзеркальце, губну помаду, бланки рецептів. Він витрусив вміст гаманця, звідти висипалися копійки й зі дзвоном розлетілися по підлозі. Микита помітив пакетик із грошима, розгорнув його.
– Нічого собі! – сказав він, і його очі від радості заблищали. Він переклав усі гроші собі в кишеню штанів. – Мамо, ти вибач, я погарячкував. Коли-небудь я тобі все поверну.
– Не бреши хоч зараз, – сказала вона.
– Я тобі клянусь!
– Поклади на місце, це не мої гроші і не твої.
– Були ваші, стали наші, – сказав він задоволено.
Вероніка насилу підвелася. Микита їй не допоміг. Вона чула, як по спині струмочком стікає кров, але вже не відчувала болю – біль у душі його заглушив.
– Запам’ятай, – сказала вона абсолютно спокійно. – Відтепер і назавжди в тебе немає матері, а в мене немає сина.
Микита кілька хвилин стояв заціпенілий, намагаючись осмислити почуте.
– Мамо, ти розумієш, що ти зараз сказала? Усвідомлюєш?
– Тобі не вчулося, – сказала вона. – Від сьогодні в мене немає сина. Я не зійшла з глузду, не сподівайся. Я несу відповідальність за кожне сказане слово.
– Що ж ти скажеш знайомим, коли запитають про мене?
– Я буду говорити всім, що мій син помер. Тобі допомогти зібрати речі чи ти сам?
– Сам! Сам! Сам! – закричав Микита. – Я все зроблю сам. А ти не пошкодуєш, що виставила за двері єдиного сина?
– Як мати такого сина, так краще вже ніякого не мати, – сказала вона, зробивши наголос на слові «такого». – І не думай, що в мене не вистачить сил вимовляти слова про твою смерть. Немає страшніших слів для будь-якої матері, але, повір мені, я буду так говорити, тому що ти все одно скоро помреш. Сам прекрасно знаєш, що такі, як ти, вмирають молодими. Наркоман – це мрець.
– Усі ми колись помремо.
– Жити можна по-різному, а померти треба правильно. У тебе ще якийсь час буде жити тіло, але мозок зруйнується. У тобі вже зараз нічого людського не залишилося.
– Досить мені читати лекції! – спалахнув Микита.
Він побіг до своєї кімнати, кинув у валізу якийсь одяг, швидко одягнувся.
– Запам’ятай, я ніколи сюди не повернуся! – злісно кинув він на виході. – У мене немає матері!
Він вискочив, гучно грюкнувши за собою дверима. Вероніці здалося, що то не двері зачинилися, а перекрили їй кисень. Вона сіла в коридорі на підлогу.
Вероніка вслуха`лася в кожен шурхіт за дверима. Їй усе здавалося, що вся ця історія – лише страшний сон. Зараз відчиняться двері, увійде Микита, як раніше, веселий і життєрадісний. «Привіт, матусю», – скаже він, чмокнувши її в щоку. І тоді вона зрозуміє, що не було ні ножа біля горла, ні розбитої голови, ні наркотиків.
Вероніка чула, як люди ходили в під’їзді, вслухалася в кожен крок. Усе мимо. Вона просиділа нерухомо день, вечір, ніч – Микита не повернувся. Уранці вона немов вийшла із заціпеніння, впала, билася головою об підлогу, плакала й примовляла: «Сину мій! У мене помер син». Потім вона підвелася, дістала чорну жалобну хустку, пов’язала її на голову. Набрала номер завідувачки й сказала, що бере відпустку за два роки. З її голосу завідувачка зрозуміла, що сталося щось страшне.
– Що у вас трапилося? – запитала вона.
– …
– Хтось помер?
– Так, – пролунало тихо і глухо.
– Хто?
– Син, – сказала вона й проковтнула грудку, яка застрягла в горлі.
– Господи! – сказала схвильовано завідувачка. – Зараз до вас приїде хтось із колег.
– Дякую. Не потрібно. Я їду з міста, – сказала вона й вимкнула телефон.
Розділ 62
Уперше в житті Вероніка прокинулася з бажанням, щоб завтра не настало ніколи. Вона досі відчувала на шиї дотик холодного металу. Чому Микита не зробив те, що намірявся зробити? Залишалося провести по горлу ножем – і всі муки скінчилися б. Майже безболісна смерть. Вона краща, ніж життя з вічним болем.
Вероніці не треба було підводитися з ліжка, крутитися на кухні, поспішати на роботу й думати про майбутнє прання. Коли в домі було метушливо й тісно, а вона шкодувала, що в неї не стільки рук, як щупалець у восьминога, Вероніка мріяла про тишу й відпочинок. Учорашній вчинок Микити змінив усе в її житті, перевернувши свідомість із ніг на голову. Вона губилася в здогадах, мучилася сумнівами, билася об невидиму, але таку непробивну стіну, намагаючись допомогти синові, витягнути його з дна. Він сам усе вирішив, приставивши ніж до її горла. Тепер їй було цілком зрозуміле горе Неллі Сергіївни, коли вона знала, що донька може померти, але нічого не могла змінити. У неї хоч була надія на операцію, нехай маленька, але була. У Микити ж шансів вижити не залишилося. Вероніка намагалася ще раз проаналізувати подію й зрозуміти, чи все вона зробила, щоб врятувати сина, але знову відчувала біля горла дотик гострого ножа.