Микита вже поліз у кишеню, щоб дістати шприц, коли помітив двох молодиків. Вони трохи постояли біля узбіччя дороги, де припаркували свій «джип» чорного кольору. Молоді люди якийсь час явно за ним спостерігали, потім про щось переговорили між собою та попрямували до Микити. Можливо, вони були з міліції, але Микита не поспішав тікати або викидати наркотики. «Яка різниця, де здихати? – подумав. – Якщо заберуть в «мавпятник», то хоч буде де переночувати. У крайньому разі я не замерзну цієї ночі на лавці».
На хлопцях були дорогі одяг та взуття, виглядали вони доглянуто, обличчя задоволені, наче вони щойно зірвали в лотерею джек-пот. Коли хлопці підійшли ближче, Микита помітив в одного на пальці обручку, а в другого – дорогий перстень.
– Добрий вечір, – привіталися вони з Микитою.
– Добрий, – сказав Микита. – Якщо можна його назвати добрим.
– Я – Антон, – сказав один хлопець. – А це мій друг Олег.
– Микита. Кажіть відразу: ви з міліції?
– Ні, ми не звідти.
– Тоді хто ви?
– Кілька років тому ми були такими ж, як і ти, – сказав Антон.
– Як і я?
– Так. Ми обоє були наркозалежними та вже стояли однією ногою в могилі. Тепер ми вільні від наркотиків і допомагаємо таким, як ти.
– Я не потребую нічиєї допомоги.
– Ми не наполягаємо, але…
– Послухайте, хлопці, – сказав Микита, перебивши Антона, – якщо ви з якоїсь секти й думаєте затягти мене туди, то нічого не вийде. Я не вірю ні в чорта, ні в Бога, він у мене один – «білий». Більше мені нічого не треба. Якщо ви думаєте, що, затягнувши мене у свою секту, зможете отримати моє житло, то раджу не марнувати на мене свій дорогоцінний час, а їхати далі своєю дорогою. У мене нічого немає, крім пари брудних шкарпеток і трусів у валізі.
– Ми були точно такі, як ти, – повторив Антон. – Крім дози, нас нічого не цікавило, але нам допомогли, а тепер ми намагаємося допомогти іншим. Ми не належимо ні до якої секти, але в нас тепер є все: і сім’ї, і діти, і свій бізнес.
– І хто ж вам усе це дав?
– Віра. Віра в Бога. Нам ніхто не дав матеріальних благ, ми все заробили своїми руками, позбувшись наркотичної залежності. Ми йдемо назустріч тим, хто хоче, але сам не може змінити своє життя.
– Направляєте на лікування у відділення наркології? – підштрикнув Микита. – Номер не пройде – я вже там був.
– Ми теж пробували лікування в лікарні й терпіли ломки вдома, це не дало ніяких результатів. Коли, здавалося б, ми були вже на самому дні, одна людина запропонувала нам поїхати в село, де є реабілітаційний центр.
– Доїти корів, порпатися в городі? Трудотерапія? – Микита подивився на хлопців із недовірою.
– За бажанням. Можеш попрацювати, якщо захочеш. Так, там є підсобне господарство. Скажемо відразу: у будь-який момент ти зможеш покинути реабілітаційний центр, тебе там ніхто не триматиме. Хочеш – приїжджай, не хочеш – ґвалтувати тебе ніхто не буде. Там немає ніяких медикаментів, туди приїжджають такі, як ти.
– І багатьом допомогло?
– Усім, хто до нас приїхав. Ось наша візитівка, – сказав Олег і подав Микиті візитівку. Микита сунув її в кишеню, навіть не глянувши, що там написано. – У будь-яку годину дня чи ночі ти можеш подзвонити нам, ми туди тебе відвеземо.
– Це платно? – на всяк випадок запитав Микита, хоча знав, що нікуди він не поїде й ніхто не зможе видалити з його мозку «цвях», який там засів навічно. – Дякую, але я нікуди не поїду.
– Зараз ти говориш «ні», а потім, можливо, передумаєш. Якщо є така можливість, то чому б нею не скористатися? Можна спробувати. А де ти сьогодні збираєшся ночувати? – поцікавився Олег.
– Тут, на лавці.
– Їдьмо з нами, – запропонував Антон. – Ми тобі оплатимо ніч у готелі. Ти зможеш помитися, відіспатися, а завтра подумаєш про нашу пропозицію.
Перспектива провести морозну ніч просто неба Микиту не приваблювала, тому він погодився.
Розділ 64
Микита вирішив навідатися у «Венеру». Можливо, там йому вдасться в когось взяти в борг грошей хоч на один «чек». Була четверта ранку, ось-ось повинні були покинути заклад останні відвідувачі, тому Микита квапився. Щойно він підійшов до вхідних дверей, як назустріч йому, сильно кульгаючи, вибіг схвильований Тимур.