– Усе, що завгодно! – сказав Микита, ніжно погладжуючи її обличчя.
– Я не хочу, щоб ти так швидко опинився в точці В.
– Я робив спроби, але…
– Мій відхід не повинен бути марним. Не хочеться думати, що я прожила життя даремно і ось так безславно пішла до точки В. Я хочу, щоб наша точка С стала початком твого нового життя. Пообіцяй мені, що ти почнеш нове життя, – сказала Діана. Було помітно, що кожне наступне слово дається їй важко, немов дівчину залишають останні сили. – Я не знаю, як ти це зробиш, але ти просто зобов’язаний це зробити. Дай слово заради мене, заради нашої любові.
– Я обіцяю тобі, – упевнено сказав Микита.
– Спасибі тобі, коханий… Поцілуй мене, – попросила вона.
Микита поцілував Діану в губи. Її обличчя освітила легка усмішка.
– Тепер я буду спокійна, – сказала вона. Дівчина втомлено прикрила очі, але руку Микити не відпустила. Він подумав, що Діана заснула, але вона знову розплющила очі. – Я ніколи про це не говорила брату, – сказала вона. – Коли ми були дітьми, то всі в дитбудинку мріяли про те, щоб їх забрали прийомні батьки, а я цього не хотіла й навіть боялася. Коли мене викликала вихователька, щоб показати парам, які бажали взяти дітей, я бруднила собі лице, відривала ґудзики, а потім вдавала, що не пам’ятаю жодного вірша, колупала пальцем у носі, узагалі робила що завгодно, аби їм не сподобатися. І знаєш чому?
– Не знаю.
– До нас приїжджала тітка. Я досі не знаю, хто вона була нам, але, гадаю, що якась далека родичка. Вона привозила нам різні смаколики, але мене цікавило лише вбрання, – сказала Діана й розповіла про те, як дуже чекала на тітку, котра обіцяла привезти їй на випускний вечір гарну сукню. – Вона так і не приїхала, – зітхнула дівчина. – Немає нічого болючішого за ошукані дитячі надії. Не обдури мої надії, – попрохала Діана, – не обмани, прошу тебе.
– Обіцяю, що я дотримаю свого слова, – сказав Микита.
– Спасибі, мій любий, мій коханий, – злетіло з її губ.
Діана заплющила очі й притихла. Микита тримав її руку, намагаючись зігріти своїм теплом. Він так і сидів, боячись потривожити її сон.
Через годину Діана уві сні тихо пішла в пункт В. На її обличчі застигла легка, як помах крил метелика, ангельська усмішка…
Розділ 65
Вероніка поверталася зі свого рідного села останнім рейсом. Учора вранці їй подзвонила тітка Валя, мати Кіри, і сказала, що померла тітка Тоня.
– Як там Кіра? – спитала тітка Валя.
– Нормально, – відповіла Вероніка.
– Як нормально? Вона ходить?
– Що ви маєте на увазі?
– Я хотіла запитати, не страшний там у неї перелом ноги?
– Ні, не переживайте, усе буде нормально, – сказала Вероніка. Її пересмикнуло від неправди, але зараз був не час для пояснень.
– Як тепер вона буде справлятися? – схвильовано запитала жінка.
– Новий чоловік не зможе їй допомогти? – Вероніка не стрималася.
– Хто його знає, чи зможе, чи ні, – сказала тітка Валя якось сумно. – А ти приїдеш на похорон? Мені знадобилася б твоя допомога.
– Добре, я приїду сьогодні надвечір, – пообіцяла Вероніка, подумавши про те, що вже давно не була на могилах батьків, та й тітці Валі потрібна допомога.
Після похорону тітка Валя попросила Вероніку допомогти прибрати в будинку тітки Тоні. Вони зайнялися прибиранням. Жінка розповіла, що тітка Тоня переписала на них свій будинок, оскільки вони її доглядали та допомагали.
– Тепер ось треба продати будинок, – говорила тітка Валя, перебираючи речі в шафах. – А кому він потрібний? Будинок старенький, та й хто зараз у селі залишився? Це хіба що молода пара не захоче жити з батьками та купить задешево, як тимчасове житло.
– Може, хтось міський придбає для відпочинку влітку, – сказала Вероніка, перебираючи в письмовому столі папери й документи. – Зараз багато купують будиночки в селах замість звичних дачних.
Тітка Валя нарікала на здоров’я, на труднощі сільського життя, але Вероніка її вже не чула. На самому дні шухляди столу, під простеленою старою газетою, вона знайшла пожовклий конверт без марки. «Вероніці В.» – було написано на запечатаному конверті. Вона кинула погляд у бік мами Кіри – та була зайнята перекладанням постільної білизни. Вероніка розкрила конверт і відразу зрозуміла, що лист написала Уля й адресувала їй.
«Люба моя сестричко Веронічко! – прочитала Вероніка. – Нічого, що я тебе так називаю? Може бути, ти мене такою не вважаєш, але я тебе люблю, як рідну сестричку. Не знаю, коли ти знайдеш і прочитаєш цей лист. Я сподіваюся, що в мене все буде добре і я зможу його спалити. Пишу про всяк випадок, мало що…