Моя мати передала мені спадкову хворобу серця, я не надавала цьому великого значення, просто жила – і все. Після її смерті я приїхала до тітки Тоні. Тут я зустріла тебе і своє перше кохання. Я шалено закохалася в нього з першого погляду. Його неможливо було не любити, і я пірнула в це почуття з головою, навіть не вірячи в таке щастя. Весь мій світ вміщався в ньому, але я не знала, що була для нього такою ж, як і всі інші. Кажуть, кохання сліпе. Це так. Я не помічала того, що мною користуються, а не кохають. Будучи вагітною, я застала його з іншою дівчиною, а він вдав, що мене не знає. Я була розбита, принижена, розтоптана, але в мені жило нове життя. Відтоді ми перестали зустрічатися. Згодом я випадково зустріла його на вулиці і вже збиралася сповістити, що в нас буде дитина. Він чудово бачив мій круглий живіт, але вдав, що мене не знає. І тоді я дала собі слово, що народжу дитину для себе і їй не потрібний такий батько. Я боялася йти до лікарів, щоб не почути від них страшні слова про те, що через свою хворобу не можу народжувати. Я вірила в те, що зможу і народити, і відчути радість материнства, і поставити дитину на ноги. І тільки в останні місяці, коли вже погано почувалася, мені стало страшно. Я злякалася, що моя дитина може залишитися сиротою. Запитаєш, чому я не сказала про це батькові дитини? Упевнена, що він не прийме її як свою.
Останнім часом мене здолали страшні думки. Тому я прошу тебе, Вероніко, подбай про мою дитину, якщо зі мною щось трапиться. Я не прошу тебе стати їй матір’ю, але вона повинна знати, що в неї хоч хтось є в цьому великому світі.
Якщо мені не судилося виховати свою дитину, то розкажи їй про мене, коли вона стане дорослою. Не хочу, щоб вона (чи він) думала, що я недолуга й народила невідомо від кого. Скажи моїй дитині, що я дуже любила її батька. Батька дитини ти прекрасно знаєш – це Захар, який відкрив у нашому селі швейну фабрику…»
Вероніка була приголомшена. Вона не стала дочитувати листа, засунула його в кишеню.
– Тьотю Валю, – сказала вона. – Вибачте, але мені треба терміново виїхати.
– Що сталося? – запитала здивована жінка.
– Я все вам поясню, але не зараз, потім, – сказала Вероніка й заспішила…
Щойно приїхавши додому, набрала номер Захара.
– Вероніко?! – здивувався він, почувши її голос. – Ти?
– Я. У мене для тебе є новина, – сказала вона. – Швидко пришли автівку за мною на вокзал.
Захар був здивований поведінкою Вероніки. Раніше вона відсилала його куди подалі, а тут сама подзвонила, приїхала, увійшла в будинок і сіла за стіл навпроти його.
– Ти пам’ятаєш Уляну з мого села? – запитала вона й уважно подивилася йому в очі.
– Яку Уляну?
– Сидоренко, з якою ти зустрічався, коли шив свої джинси.
– Сидоренко? Поширене прізвище. Може, і знаю. Хіба я пам’ятаю всіх, із ким там зустрічався? – глузливо сказав Захар.
– А ти напруж пам’ять, – сказала Вероніка. – Не так уже й багато було в тебе дівчат із великим животом!
– З… З яким животом? Що ти мелеш? – буркнув він.
– Ти зустрічався з Уляною, моєю сусідкою, вона була красивою, худенькою, зеленоокою дівчиною, – сказала Вероніка. – Згадав?
– Здається, так.
– То «так» чи «ні»?
– Ну, пам’ятаю, пам’ятаю! І що з цього?
– Бери, читай! – Вероніка поклала перед ним лист Улі. Захар почав читати, і його обличчя змінювалося з кожною хвилиною. У його руках аркуш дрібно тремтів. Коли він дочитав, обличчя від хвилювання почервоніло.
– Що з нею? – запитав він, усе ще вдивляючись у рядки листа.
– Уля померла в той день, коли народила, а лист я знайшла тільки сьогодні, – сказала Вероніка. – До речі, вона народила хлопчика й дівчинку.
– Де вони зараз?
Вероніка розповіла, як спочатку їздила до дітей, а потім втратила їхній слід і не змогла знайти.
– Виходить, у мене є син і донька, – замислено сказав Захар. – А я мучився, що в мене немає дітей. Ти диви, як буває: то не одної дитини, то відразу дві, – всміхнувся він і втер піт на лобі.
– У тебе багато впливових знайомих, – сказала Вероніка. – Думаю, що тобі буде легше їх знайти.
– Як їх звуть?
– Сидоренко Тимур Захарович…
– Як?! – Захар скрикнув і підскочив із місця.
– Тимур, а дівчинку звати Діана. Ти… Ти знаєш, де вони? – здогадалася Вероніка, побачивши, як рум’янець хвилювання залив його обличчя, потім зійшов. Захар зблід і обхопив голову руками. – Захаре, ти знаєш, де вони? – Допитувала його Вероніка.
– Вероніко, іди звідси, – сказав він глухо. – Я не знаю, де вони, але, коли знайду, обов’язково тобі повідомлю.
– Ти щось приховуєш.
– Машина чекає на тебе, – сказав він, не підводячи голови.