– Подзвони мені, – попросила Вероніка й пішла, не попрощавшись.
Схвильований Захар Єфремович увірвався у свій клуб і з порога запитав Сеню:
– Де Тимур?
– Його немає.
– А де він?
– Ось саме про нього я й хотів із вами сьогодні поговорити, – почав Сеня.
– Де він?! – закричав Захар Єфремович так, що Сеня замовк і тільки дурнувато кліпав очима – він ніколи не бачив Захара Єфремовича таким розлюченим.
– Він… – почав Сеня плутано, – ви були дуже зайняті всі ці дні…
– Де Тимур? – перебив його Захар Єфремович. – Ти можеш чітко відповісти?!
– Три дні тому він відпросився в дуже важливих справах, а сьогодні, буквально годину тому, зателефонував і сказав, що більше не буде в нас працювати. Я…
– Де він живе, знаєш?
– Ні, але в мене є ксерокопія його паспорта, там є прописка.
– А ти впевнений, що він проживає за місцем прописки?
– Не зовсім, – пробелькотів Сеня. – Але я можу зателефонувати знайомому таксистові, Тимур іноді викликав його машину, щоб…
– Чого стоїш? Дзвони цьому своєму таксистові! Швидше! – дав команду Захар Єфремович.
Розділ 66
Захар Єфремович припаркував свій «лексус» біля квіткового павільйону. На задньому сидінні був неговіркий Тимур. Захар Єфремович знайшов його, показав лист Улі. Тимур прочитав, потім довго й уважно дивився на нього. Захар Єфремович не витримав погляду, відвів очі вбік.
– Я не чекаю від тебе синівських обіймів, – сказав Захар Єфремович. – Але, повір, я не знав, що в мене є діти. Я б ніколи не допустив того, щоб мій син…
– Став баригою? – з іронією в голосі запитав Тимур.
– Вибач мені, – сказав Захар Єфремович, – я думаю, що в нас іще буде час поговорити на цю тему, а зараз мені б дуже хотілося зустрітися з донькою.
– Тоді поїхали, – сказав Тимур.
– Я хочу подарувати Діані букет квітів, – сказав Захар Єфремович, пояснивши свою зупинку. – Які квіти краще купити?
– Білі троянди, – відповів Тимур.
Захар Єфремович ледве вмістив у салоні автомобіля величезний кошик, повний великих білих троянд.
– Тут тридцять одна троянда, – сказав він.
– А чому стільки?
– Скільки помістилося в найбільший кошик. Куди їхати?
Захар Єфремович вів машину тією дорогою, куди вказував Тимур. Він був дуже здивований, коли вони виїхали за місто.
– Зупиніть тут, – сказав Тимур.
Захар Єфремович пригальмував, не розуміючи, чому вони зупинилися в місці, де обабіч стіною стояв ліс. Він не став нічого питати, вийшов з авто, прихопивши із собою кошик із квітами. Тимур підійшов до нього, витягнув із букета одну троянду, жбурнув у замет.
– Навіщо? – запитав Захар Єфремович.
– Нам туди, – сказав Тимур, вказавши пальцем на покажчик «Міське кладовище».
Уперше за все життя йому було так погано на душі, боляче й сумно. Захар зрадів, коли побачив у своєму вікні світло. Значить, Аліна ще не пішла додому.
Вона клопоталася на кухні. Захар Єфремович дістав із холодильника пляшку віскі, Аліна мовчки поставила перед ним чарку.
– Вечеряти будете? – як завжди, тихо запитала вона.
– Посидь зі мною, – промовив він, наливаючи віскі.
– Я вже все зробила. Мій робочий час закінчився, і мені треба додому.
– Я заплачу тобі, тільки не залишай мене одного, – попросив Захар Єфремович.
– Добре, – покірливо погодилася вона й зробила кудись дзвінок.
– Чому ти стоїш? – запитав він. – Накрий на стіл, повечеряємо.
Аліна поставила перед ним тарілки з їжею.
– А собі?
– Дякую. Я повечеряю вдома, – сказала вона.
– Аліно, насип собі й сядь за стіл.
Вона мовчки виконала вимогу свого господаря, обережно сіла на краєчок стільця.
– Аліно, – сказав він, – мені зараз дуже погано, так погано, як ніколи не було. Я завжди був упевнений у собі. Завжди вважав, що чиню правильно, і навіть навчав інших. Сьогодні я зрозумів, що такий самий, як усі, й анітрохи не розумніший за інших. Я наробив купу помилок.
– Усі люди помиляються, – сказала вона. – Треба мати силу, щоб визнати свої помилки. Якщо ви зрозуміли, що помилялися, то це вже добре. Можна спробувати виправити те, що зробили.
– Є невиправні помилки, – сказав Захар Єфремович. – Сьогодні я дізнався, що в мене була донька.
– Була?
– Вона померла кілька днів тому. Я спізнився! Уявляєш, я спізнився на кілька днів! Як тепер це виправити? Я збив машиною власних дітей, а сина змусив продавати наркотики! Хіба є мені прощення?!
Аліна сіла поряд із ним. Захар Єфремович плакав уперше в житті, уткнувши обличчя в худеньке плече Аліни. Він їй розповів усе про своє життя, вона гладила його голову, притиснувши до грудей, і йому ставало легше.