– Тимур ніколи мені не пробачить, – сказав він.
– Пробачить, але не відразу, – сказала Аліна. – Час лікує. І вам треба завоювати його довіру. У нього зараз на душі велика рана, він втратив найближчу людину. Вам потрібно з ним спілкуватися, щоб зблизитися, але не дуже наполегливо, обережно.
Аліна, ця безшумна, беззвучна, непомітна істота, яка завжди була поруч і водночас немов у шапці-невидимці, – виявилося, що вона вміє говорити й слухати. Що б він робив, якби зараз її не було поруч? Захар Єфремович зрозумів, що в нього накипіло на душі стільки всього, що вже неможливо втримати. Йому потрібно було комусь вилити душу. Він намагався зрозуміти, що ж усе-таки там, у його душі. Що криється за зовнішньою оболонкою благополуччя? Що робити далі, щоб потім не шкодувати про скоєне?
За вікном уже світало, а на кухні все ще горіло світло. Захар Єфремович уперше роздивився Аліну, яка досі була для нього просто хатньою робітницею. Виявилося, що їй трохи за тридцять, вона худорлява, з гарною фігурою та виразними карими, але сумними й втомленими очима.
– З ким ти живеш, Аліно? – запитав Захар Єфремович, згадавши, що в неї начебто була дитина.
Аліна розповіла, як у сімнадцять років завагітніла, стала нікому не потрібною в чужому місті, як народила сина, а в нього був ДЦП. Вона випадково знайшла роботу в Захаровому будинку і взялася до неї, коли дитині було лише три місяці. Захар Єфремович непогано платив, тому Аліна мала можливість винайняти кімнату в гуртожитку.
– Щоб не втратити таку роботу, я знайшла для дитини няню. Мені вистачало, щоб заплатити їй і нам на життя.
– Ти працювала, залишивши хвору дитину на чужу людину? – запитав Захар Єфремович. Чому він раніше не здогадався поцікавитися її життям? Здавалося, що в Аліни в житті такий же порядок, як і в його домі.
– Хіба в мене був інший вихід? – Аліна сумно посміхнулася. – Я навіть примудрилася зібрати гроші на три операції сина, і він насилу, та таки може самостійно пересуватися.
Захар Єфремович слухав цю молоду жінку й дивувався її мужності. Скільки ж випробувань випало на її худенькі плечі! Але вона все витримала, не зламалася, не занепала духом, вона працювала в нього, ніколи не попросивши грошей, не скаржилася на життя, не скиглила й жодного разу не плакала. Чи він не помічав?
– Маленька дурненька Аліна, – сказав він, обійнявши її за худенькі плечі. – Чому ти мені ніколи не поскаржилася на труднощі?
– Я боялася втратити роботу. – Вона притиснулася до його великого й теплого тіла.
– Так, дурне запитання, – зітхнув Захар Єфремович. – Я – сліпий і дурний егоїст.
– Згодна, – тихо промовила Аліна. – Ви справді сліпий.
– Так.
– Ви нічого не помічали.
– Що саме?
– Ви бачили в мені посудомийну машину або пилосос, але не помічали, що всі ці роки я вас кохала! – випалила Аліна. Вона спробувала вирватися з обіймів. – Пустіть мене! Тепер мені залишається тільки піти! – Аліна розплакалася в нього на грудях.
– Нікуди ти не підеш, – сказав він, погладжуючи її спину. – Тепер я тебе нікуди не відпущу. Ми заберемо твого сина, ми його вилікуємо. У нього є шанси одужати?
– Звичайно, – сказала вона, схлипуючи. – Тільки потрібно багато грошей.
– Я нічого не пошкодую для тебе, – сказав він щиро, – і буду щодня вимолювати в тебе прощення. Я почну нове життя, зовсім інше, лише будь зі мною завжди, прошу тебе.
– Тільки не в цьому будинку.
– Не в цьому будинку і не в цьому місті, – сказав він. – Ми поїдемо звідси.
– І ніякого продажу наркотиків? – затамувавши подих, запитала Аліна.
– Після випадку з Тимуром ніяких наркотиків! – запевнив він.
Поступово її плечі перестали здригатися. Захар Єфремович сидів, тримаючи в обіймах Аліну, поки вона не заспокоїлася. Напевно, вона задрімала в нього на грудях, і Захар Єфремович боявся поворухнутися, щоб не потривожити її сон. Його рука заніміла, але він не посмів навіть пальцем поворухнути. Йому до болю хотілося, щоб ці хвилини тривали вічно. Він тільки зараз, поряд із цією тендітною й непомітною жінкою, зрозумів, чого йому не вистачало в цьому житті. До болю захотілося поспішати вечорами додому, щоб вікна не лякали пусткою чорних дір, а вабили теплим світлом. Хотілося чути шльопання жіночих капців по кімнатах, і щоб на кухні гримів посуд і пахло цибулею, яка випадково підгоріла. Хотілося, щоб по будинку носилися діти, під ногами валялися їхні іграшки, а маленький песик залишив калюжу на килимі. Йому хотілося, щоб у вікно влетів футбольний м’яч, розбивши скло, а на дивані був розкиданий дитячий одяг. І нехай буде пересолений суп на обід, а на вечерю недосолене картопляне пюре, головне, щоб була можливість повертатися туди, де на нього чекають і є заради кого жити. Саме в цих простих буденних речах полягає просте людське щастя…