Розділ 67
Прийдешня рання весна вносила свіжість не лише в природу, але і в зранену душу Вероніки. Їй доводилося крок за кроком, повільно й поступово звикати до нового життя. Здавалося, що минуле залишилося далеко позаду. З ним вона поховала в душі й зрадництво колишнього чоловіка, і жорстокість сина, і колишню Вероніку. Починала все заново. Напевно, так вчаться заново ходити й розмовляти хворі, що перенесли інсульт. Поруч із нею постійно був Ден. Він приходив до Вероніки в найпотрібніший момент і вмів вчасно піти. Він не був нав’язливий, умів і помовчати, коли треба; з ним можна було поговорити про найпотаємніше. Він сам купив і приніс Вероніці фарбу для волосся й допоміг зафарбувати сивину. Він наполіг на тому, щоб Вероніка вийшла на роботу, але вже на одну ставку. Вони разом пішли в магазин, і Ден допоміг їй вибрати новий одяг, змінивши весь її імідж. Він допоміг їй уперше вийти на вулицю й прогулятися. Він прав і готував, поки у Вероніки ні на що не піднімалися руки. Ден скрізь шукав її сина, але той наче у воду впав: ніхто його не бачив після смерті Діани й не знав, куди він зник. Сліди Микити загубилися, його не було ні серед живих, ні серед мертвих.
Здавалося, Вероніка змогла відірватися від важкого минулого й почати нове життя, але дзвінок від Микити в одну мить перевернув усе в її душі.
– Здрастуй, мамо, – сказав він.
Вероніка здригнулася, ніби її торкнувся холодний привид, якого звати Минуле. Здавалося, що вона вже назавжди зачинила за собою двері в минуле, де були поховані і її родина, і чоловік, і надії, і син. Колись вона так чекала на такий дзвінок, що чула його неіснуючий звук, він їй снився ночами, ввижався щомиті, бринів у тиші. Здавалося, що її обмануте, потоптане близькими людьми вразливе серце не витримає та вибухне, розірвавшись на дрібні шматки, але вона навчилася жити з болем у душі. Так живуть невиліковно хворі люди, тамуючи щомиті біль. Останні сили Вероніка витратила на слова «Мій син помер» – найстрашніші слова в житті кожної матері. Дивно, але вона вижила після цього, хоча з душі живцем був вирваний добрячий шмат. Почути знову голос сина було такою несподіванкою, ніби їй телефонували з того світу.
– Доброго дня… – відповіла Вероніка. За давньою звичкою мало не вирвалося звичне «синку», але вона знайшла сили опанувати себе й підкорити волі кожне слово.
– Мамо, пробач мені, – сказав Микита, – прости за все.
Як вона чекала цих слів! Вероніка сподівалася почути їх набагато раніше, тоді, коли вони могли б розчинити в собі гнів та образу. Спізнилися слова каяття, залишивши назавжди відчуття дотику холодного леза біля шиї.
– …
– Я знаю, що мені немає прощення, але все одно буду просити в тебе вибачення.
– Бог тобі суддя, – мовила. Її голос не тремтів.
– Мамо, я потребую твоєї допомоги.
– Проси її у свого батька, – сказала вона без жодних емоцій.
– Він сказав, що не бажає знати сина-наркомана. Мамо, я змінився і став іншим.
– Я не вірю тобі.
– Це правда. Мені треба терміново з тобою побачитися.
– Навіщо? Того дня, коли ми бачилися востаннє, ти все сказав.
– Матусю, прошу тебе, не викреслюй назавжди мене зі свого життя. Так, я недостойний твоєї уваги, я завдав тобі стільки болю, що вистачить на все життя. Але зараз мені потрібна твоя допомога, тільки ти можеш мене врятувати!
У його словах було стільки болю і благання, але Вероніка не хотіла приймати поквапне рішення, боячись зробити ще якусь помилку. Їй потрібно було все гарненько обмізкувати й самій визначитися, ні в кого не питаючи поради.
– Мамо, чому ти мовчиш?
– …
– Скажи, що ти не кинеш мене в біді, – попросив Микита.
– Я зателефоную тобі завтра вранці, – сказала вона й відключила телефон.
У Вероніки замлоїло серце, коли побачила Микиту в лікарняній палаті. Біля його ліжка вона вражено спинилася, нервово прикусила губу, але на її обличчі не сіпнувся жоден м’яз, хоча вона була зіткана із самих нервів. Тіло сина було обтягнуте посірілою шкірою, лице схудле, з жовтуватим відтінком, запалі щоки, бліді губи. Але вираз обличчя був зовсім іншим, відкритим та беззахисним. Великі очі дивилися на Вероніку зі щирим каяттям. У них, глибоко замаскований смутком, причаївся відчай, але погляд став зовсім іншим, ясним та покірним.
– Добридень, – сказала вона стримано й сіла на стілець поруч із ліжком, бо відчула, як ноги враз стали ватяними.
– Мамо, – всміхнувся Микита, – ти пофарбувала волосся. Навіщо?