Його голос був спокійним та врівноваженим, як у людини, котра бачить життя таким, як воно є, і не чекає на диво. Вероніці хотілося відчути порухи його душі, сховані за безкровним обличчям.
– Мені так більше пасує, – сказала вона й запитала: – Хочеш розповісти, де ти був увесь цей час?
І Микита коротко розповів усе, що з ним сталося з того моменту, як він покинув рідні стіни. Він пояснив, як смерть Діани вивернула його свідомість навиворіт, але не вирвала «цвяха» з голови. Він погано пам’ятав, як подзвонив Антону й попросив відвезти його в реабілітаційний центр.
– Мені було дуже важко, – зізнався Микита, – так важко, що я не можу передати словами.
– І як ти впорався?
– Читав Біблію й молився. Я відключався від болю під час ломки, і тоді за мене зверталися до Бога мої товариші. Вони не залишили мене у важкий момент і були завжди поруч.
Микита не став розповідати деталі. Він не хотів говорити, як насправді йому було важко. Від фізичного болю непритомнів, потім приходив до тями, дико кричав, бився до крові об підлогу, потім знову втрачав зв’язок із реальним світом. Коли повертався до притомного стану, починав читати Біблію, іноді навіть зовсім не осмислено, але читав. Читав навіть тоді, коли суглоби виверталися невидимими лещатами. Читав про себе, а коли біль ставав нестерпним, кричав кожне слово, доки знову непритомнів. Коли згадував Діану, не хотілося жити, і найкращий вихід бачив у зашморгу на своїй шиї, знову молив Бога дати йому сили й знову хапався за Велику Книгу самого Життя. Книга була вкрита його потом та кров’ю, що текла з побитого тіла, але він, щойно знаходив у собі сили розплющити очі, знову хапався за неї. Одного разу у відчаї Микита несамовито закричав, притискаючи до грудей Біблію: «Боже! Прошу тебе! Пробач мені та врятуй мою душу грішну! Якщо ти подаруєш мені життя, я присвячу його допомозі таким, як я!» Це було останнє, що він пам’ятав.
Знову були забуття, темрява, біль. Коли Микита розплющив очі, то побачив вранішнє світло. Він лежав на голій дерев’яній підлозі спустошений, вимучений, ніби з нього вичавили всі життєві соки. Поруч із ним – Біблія. Відчув, як потріскалися від спраги пошерхлі губи, як ще гуде вимучене тіло, але… Душа ніби стала іншою! Вона очистилася, не боліла, а мозок звільнився від бажання вколотися. Що таке виснажене тіло в порівнянні зі звільненою душею?!
Згодом Микита потроху почав заново вчитися жити. Йому подобалося, що ніхто не нав’язував свої думки, не повчав, не дорікав, не розпитував про минуле. Микита почав уже усвідомлено читати Біблію, розмірковуючи над кожним словом. Іноді, прочитавши сторінку, він міг сидіти на стільці цілий день, заглибившись у роздуми, і йому ніхто не заважав. Він багато передумав та проаналізував. Кожен новий день він зустрічав, як свято, бо в ньому не було бажання вжити наркотики – і це було диво, у яке він повірив навіть не одразу. Про все це він хотів би розповісти матері, але не зараз. Микита розумів, якого болю їй завдав, і потрібен час, аби вона сама зрозуміла, що він став зовсім іншим.
– Знаєш, мамо, про що я просив Бога? Щоб він допоміг мені назавжди забути про наркотики, – сказав він.
– І як?
– Всевишній почув мої молитви, – всміхнувся Микита. – Я просив у нього вибачення, і Бог простив мене. Чи зможеш ти мені коли-небудь пробачити?
– Не знаю.
– Мамо, повір, я повернувся звідти іншою людиною. Я читав Біблію й знайшов там відповіді на всі свої запитання. Я ніколи не повернуся до наркотиків. У голові не залишилося не те що бажання, але й думок про них. Тепер я віруюча людина, мамо.
– І якої ти віри? – запитала Вероніка.
– Християнської, – сказав Микита, – ми належимо до протестантської течії.
Вероніці хотілося вірити, що син каже правду, що жахіття залишилися позаду, але водночас її все ще точив хробак сумніву. Микита бачив, що мати йому не вірить. І тоді він зізнався:
– Знаєш, мамо, в один із найважчих днів я звернувся до Бога і сказав: «Господи, врятуй мене, допоможи мені, не дай згинути! Коли я позбудуся «цвяха» у свідомості, почну допомагати іншим людям». Можливо, тому Бог дав мені другий шанс?
– Не знаю, – сказала Вероніка. – Ти дотримав свого слова?
– Так, звичайно! Зараз проходить реабілітацію мій знайомий, я йому допомагаю, – сказав Микита. – Його звуть Ян.
– Тобі, як я розумію, потрібні гроші на лікування? Що з тобою? – запитала насторожено Вероніка. Від її досвідченого погляду не приховалося те, що син тяжко хворий. Можливо, навіть уже стоїть на порозі вічності.
– Я колов собі всяку гидоту.
– Пам’ятаю.
– У мене цироз печінки, спричинений гепатитом. Мені потрібна пересадка печінки, і я прошу тебе стати донором, – промовив Микита на одному подиху.