Світлана заявила, що хоче мати власний будинок біля моря. Чоловік погодився, але за однієї умови – вона повинна народити дитину. Природно, Світлана сказала: «Пошукай собі для цього іншу дурепу», – на що він відповів: «Я виконаю твою пораду», – і виставив її за двері. І зробив він це з двох причин. По-перше, він справді хотів мати спадкоємця, адже жодна жінка так і не зробила його батьком. Другою причиною було те, що він хронічно не терпів нахабних жінок. Захар Єфремович міг зробити щедрий подарунок, якщо жінка вміла показати, що її благополуччя тільки в його руках. Тоді він виявляв прихильність і часом дарував із панського плеча не тільки дорогу шубу, але й квартирку.
– Про що задумався, друже? – голос Олександра Івановича, начмеда міста, вивів Захара Єфремовича зі спогадів.
– Про все і ні про що, – відповів він. – Дивлюся ось на ці п’яні морди й думаю: навіщо мені це треба?
– Треба, Захаре Єфремовичу, треба, – зітхнув Олександр Іванович. – При нашій роботі треба.
– А пам’ятаєш, як ми починали? Славні дев’яності, кооператив із пошиття джинсів, море дівчат, природа, село Воровське…
– І я – твій охоронець, – додав Олександр Іванович.
– Т-а-а-к, – протягнув Захар Єфремович, – мій охоронець виріс до начмеда, а я – до власника клубів і за сумісництвом нардепа. Славні були часи, що не кажи!
– Тому що ми були молодими й життя здавалося таким довгим і прекрасним!
– А хіба воно не прекрасне? Згадай, нас було четверо. Один зогнив на зоні, другий узагалі зник безвісти, бо пиячив безбожно, і тільки ми з тобою вибилися в люди. Ти подивися, друже, серед яких людей ми обертаємося! Тут і начальник міліції, і начальник ДАІ, і навіть сам мер! Хіба ми могли мріяти про таке в дев’яностих?! – пафосно сказав Олександр Іванович.
– Цікаво, що зараз на місці нашої швальні? – задумливо запитав Захар Єфремович.
– Ти знаєш, мені якось не дуже цікаво.
– А мене щось пробила туга за минулим. А давай кинемо все до бісової мами та махнемо у Воровське! – сказав Захар Єфремович, і в його очах заблищали бешкетні іскорки. – Мотнемося по місцях нашої молодості!
– Ти що?! А гості як? – Олександр Іванович здивовано глянув на друга.
– Гості? Вони вже мене привітали, виголосили тости, а зараз обжираються та заливають пащеки горілкою. Подивися на цього, – Захар Єфремович хитнув головою в бік начальника ДАІ, – він наминає смажене порося так, що забув про всі правила етикету! Зверни увагу, як жир пливе по його бороді й руках, потім капає на сорочку. Зараз він сам схожий на свиню. Ще півгодини – і все це товариство не пам’ятатиме, де вони знаходяться і з якого приводу. То що? Помандруємо по місцях нашої бойової й трудової слави? – Захар Єфремович підморгнув другу.
– Вибач, але не вийде. По-перше, я вже неабияк хильнув, по-друге, мене не зрозуміє дружина.
– Ось як! Я не врахував, що в тебе є сім’я, – зіронізував Захар Єфремович. – Це я – вільний птах.
– Та не ображайся ти на мене! – Олександр Іванович по-дружньому поплескав його по плечу. – З’їздимо, але не зараз. Лади?
– Домовилися. Але зараз я все одно звідси піду. Віриш, неприємно дивитися на них…
– Куди ти підеш?
– Просто побуду на самоті.
– Знайшов час для самоти! Давай краще вип’ємо!
– Випий за мене, а я поїду, трохи прогуляюся нічним містом, – сказав Захар Єфремович таким голосом, який не приймає заперечень.
– Ти ж випив, – застеріг його друг.
– А той, за довгим столом, навіщо жере порося? За «спасибі», чи що? – Захар Єфремович кивнув у бік барилкуватого чоловіка, і друзі дружно розсміялися.
Нічне місто притихло, наче втомилося від людської марноти та метушні. На темних силуетах багатоповерхівок подекуди світилися жовтими й блакитними вогниками вікна. Самотньо й нудно блимали на перехрестях триокі світлофори, ніби заморилися за день давати накази автомобілям, тролейбусам і автобусам. Рух на дорозі вщух, і з’явилася можливість розгулятися автомобілям-таксі.
Захар Єфремович безцільно їздив вулицями, не замислюючись, куди й навіщо їде. Він просто насолоджувався їздою й тим, що позбувся галасливого товариства людей, які дійшли до стану сп’яніння, коли забуваються межі пристойності. Він теж міг випити, але до свинячого вереску ніколи не доходило. До того ж хто ці люди? Назвати їх близькими неможливо. Друзі? Про дружбу не могло бути й мови. Станься з ним біда, ніхто з них і не згадав би ні про гулянки на дні народження, ні про нього самого. Усі вони були потрібними людьми, ось і все. Захар Єфремович знав, що втішні слова на його адресу, привітання та подарунки просочені фальшем. Щирою була тільки одна людина – його друг Олександр. Їхня дружба пройшла випробування роками, і тільки на цю людину Захар Єфремович міг стовідсотково покластися, як на себе самого.