Вероніка ладна була цілувати землю, коли потрапила в рідне село. Тут вона не була п’ять років. Мала багато турбот, великі плани щодо влаштування Микитиного майбутнього, а час спливав так швидко. Він наклав свій відбиток на їхню школу. Чомусь у шкільні роки коридор здавався широким і занадто довгим, а тепер виглядав вузьким, коротким і тісним. Рідний клас теж зменшився в розмірі, і скоротилася відстань від першої парти до дошки. Безжальний час! Він усе зберігає в пам’яті, але чомусь робить меншим і гіршим.
Вероніка, на відміну від Кіри, жодного разу не була на зустрічах однокласників. Їй доводилося напружувати пам’ять, щоб провести паралель між худими дівчатами з косичками й довгошиїми хлопчиками в шкільній формі та нинішніми солідними розповнілими жінками й поважними чоловіками. Дехто змінився до невпізнання, аж Вероніці доводилося мало не знайомитися заново. Її переповнювали емоції, коли вона сіла за свою парту і знову відчула себе школяркою. У клас зайшли колишні вчителі, і Вероніці здавалося, що не було прожитих років, що мама чекає її вдома, варто тільки діждатися дзвінка й побігти додому, де на столі – гарячий борщ із домашньою сметаною й чашка молока корови Зірки…
В актовому залі було багато музики, шуму, збуджених голосів, і у Вероніки від надлишку емоцій, метушні та галасу розболілася голова.
– Піду прогуляюся, – сказала вона Кірі, намагаючись перекричати шум.
– Тягне подивитися батьківський дім?
– І будинок, і вулицю, і село, – зізналася Вероніка.
– Переночуємо в моїх, а завтра все оглянеш.
– Не можу чекати до завтра. Ти залишайся, а я годинку погуляю, – вона всміхнулася подрузі.
Серце мало не вистрибувало з грудей, коли Вероніка підійшла до колись їхнього будинку. Берізка завмерла біля хвіртки, ще не прокинувшись від зимової дрімоти, і Вероніка не втрималася – підійшла, погладила її шорсткий товстий стовбур. В одному з вікон спалахнуло світло, промайнула чиясь тінь. «Мама», – мимоволі пролетіло в голові, але жорстока реальність нагадала про себе болем у грудях. Стільки років минуло, а смерть мами залишилася вічною раною в її душі. «Не варто вбивати себе спогадами», – подумала Вероніка, відходячи від дому. Тепер у неї свій будинок, своя сім’я. А спогади про дитинство будуть жити вічно, як у всіх людей. Так відбувається, напевно, тому, що дитинство не затьмарене сірими буднями дорослого життя, воно єдине залишається в людській пам’яті найсвітлішим, незаплямованим, чистим. Тільки в дитинстві світ здається таким прекрасним з однією лише проблемою: хочеться швидше стати дорослим. І то щастя, що діти не знають, як важко й непросто бути дорослим і який жорстокий дорослий світ.
Уже сутеніло, а Вероніка блукала сільськими вулицями й вузькими провулками, занурившись у спогади. Деінде підталий сніг провалювався, і тоді її ноги потрапляли в невеликі калюжки. Вероніка не помітила, як взуття промокло і з настанням вечора стало сиро, холодно й незатишно. Їй дуже хотілося потрапити на цвинтар, але вже було темно, до того ж вінки на могили залишилися в багажнику Кіриного «опеля».
Ноги самі принесли Вероніку на вузьку доріжку, що вела до річки. Зупинилася на тому самому місці, де колись вони з Кірою йшли купатися й вона вперше зустріла Захара. Тоді тут були рештки цегляної огорожі, а зараз не залишилося нічого. Про будівлю колишнього дитячого садка, а потім швейної фабрики нагадували купи битих цеглин, які не згодилися селянам і тепер скидалися на айсберги, що самотньо стирчали вгору своїми верхівками. Те саме від минулого, від невдалої першої любові залишилося в душі Вероніки. Вона наблизилася до залишків уцілілої стіни і всміхнулася. Якою ж вона була тоді наївною й дурною, мріючи про те, що колись увійде в будівлю фабрики в ролі дружини її власника!
Вероніка завмерла на місці. Десь зовсім поруч, серед цих руїн, вона почула скрип снігу під чиїмись кроками. Їй стало страшно, і вона завмерла, затамувала подих, притиснувшись спиною до стіни. Часи спокійного, безпечного села давно минули, і невідомо, хто там ходить. На мить кроки стихли, і Вероніці здавалося, що вона чує стукіт свого серця. Невже їй почулося? Вона зважилася зробити крок уперед і визирнути за ріг, як просто перед нею виникла висока темна тінь чоловіка.
– Ой! – скрикнула і скам’яніла від переляку.
– Спокійно, – почула голос, який здався їй знайомим. – Я не хотів вас налякати.
– Що вам треба? – тремтячим голосом запитала Вероніка. Людина наближалася до неї, а вона не могла поворухнутися. Так і стояла на одному місці, наче навічно завмерла статуя.
– А вам? – поцікавився незнайомець, зупинившись за кілька кроків від Вероніки. Навіть переляк, що скував тіло по руках і ногах, не завадив їй збагнути, що вона добре знає цей голос. Але хто цей чоловік? І чому він стежив за нею? Вероніка зробила кілька глибоких вдихів і видихів, знаючи, що це заспокоює.