– Ви стежили за мною? – запитала вона, а в голові миготіли обличчя й імена людей, яких вона знала. Але цей голос був їй надто знайомий. – Ми вчилися в одній школі? – уточнила вона, не дочекавшись відповіді на своє перше запитання.
– Ні.
– Тоді хто ви?
– Я нагадаю один епізод, який дасть можливість вашій, Вероніко, пам’яті воскресити мене.
– Ми знайомі?! Я так і знала! – Вероніка відчула, що її страх розчинився десь у пітьмі цих руїн, а голос незнайомця вже не лякає, а, навпаки, спонукає до подальшої бесіди.
– В один прекрасний літній день світило яскраве сонце…
– Можна без передмови? – нетерпляче перебила його Вероніка.
– Не можна. Вийде неясна картина, – було чутно, як незнайомець усміхнувся, промовивши ці слова. Він навмисно витримав паузу й продовжив: – Я випадково почув, як дві юні особи, сховавшись за огорожею, ворожили на ромашці…
У Вероніки голова пішла обертом, і стало важко дихати.
– Я не міг не побачити вас і перестрибнув через паркан, налякавши тебе і Кіру, – продовжив чоловік, але його слова Вероніка чула погано. У голові шуміло, і земля захиталася під ногами.
– Захаре, – видихнула вона.
– Ну, здрастуй, Вероніко, – сказав він і підійшов ближче, простягаючи руку.
– Д… Добрий вечір, – пробелькотіла вона розгублено.
Перед Веронікою стояв Захар. Він змінився. Звичайно, стільки років минуло! Їй було сімнадцять, коли вони бачилися востаннє. Пам’ять зберегла образ молодого, веселого Захара зі спортивною фігурою й широкою усмішкою. Тепер перед нею був зрілий чоловік, елегантно одягнений, він не погладшав, був підтягнутий, доглянутий і так само привабливий, як і колись. Вероніка подала йому руку. Її змерзлі пальці потрапили в його теплі руки, як у рукавички, і на мить затрималися.
– Змерзла?
– Так, – кивнула Вероніка, тільки зараз відчувши, що вся тремтить від холоду.
– І що ти тут робила?
– Приїхала на зустріч однокласників. Уявляєш, я жодного разу не приїжджала, а тепер…
– Як твоя мама?
– Її вже немає.
– Вибач.
– А що ти тут робив? Вирішив іще раз відкрити швальню? – Вероніка всміхнулася.
– Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.
– Це точно. То що привело тебе сюди в такий пізній час?
– Просто маленька екскурсія в минуле. Тут залишилася частинка моєї юності, а в ній була ти…
– І не одна я, – тихо сказала Вероніка.
– Мені навіть не віриться, що я ось так випадково зустрів тебе, – сказав Захар, чи то не почувши її слова, чи вдавши, що не почув. – Може, усе-таки вийдемо з цих руїн?
Захар підставив лікоть, і Вероніка, узявши його під руку, вибралася на дорогу. Вони пішли в бік села. Виявилося, що вони живуть в одному місті, але жодного разу їхні шляхи не перетиналися.
– Тепер, коли захворію, буду викликати тільки лікаря… До речі, як тепер твоє прізвище?
– Волкова.
– Значить, ти заміжня?
– Так, звичайно.
– Вдало?
– Як усі нормальні люди, – сказала Вероніка. – Чоловік не п’є, у нього цех із виготовлення меблів, «Мрія» називається, у нас своя квартира, машина, син навчається в медичному. – Вероніка замовкла, піймавши себе на думці про те, що багато разів у житті, і особливо сьогодні, механічно повторювала цю завчену, засмальцьовану фразу. Так школяр, не засвоївши тему, зазубрює кілька фраз, не осмислюючи та не розуміючи їхній зміст. Вероніка ніколи не замислювалася про те, що криється в цих словах про дім і сім’ю, просто промовляла мало не скоромовкою, коли хтось ставив їй подібне запитання. Вона жила тим життям, у якому один день змінюється іншим, схожим на попередній.
– Значить, я – ненормальна людина, – засміявся Захар, перервавши її роздуми.
– Чому?!
– У мене є квартира, авто, але немає ні дружини, ні дітей. До речі, там моя автівка. Ходімо, посидимо, хоч лапки свої відігрієш, – запропонував він, повернувши вбік. При цьому його лікоть щільніше притиснув до тіла руку Вероніки.
Вони довго сиділи в салоні, згадуючи минуле. Захар розпитував про її життя й майже нічого не говорив про себе. Вероніка розповідала, а в голові мимоволі крутилася думка: «Як могло б скластися моє життя, якби ми залишилися разом?» Вона не відала відповіді на це запитання, але знала точно: їй зараз спокійно й добре поруч із цим чоловіком із її молодості. Вона не була скута, їй не треба було напружувати пам’ять, згадуючи мудрі вислови видатних людей, боячись переплутати авторів, і вона сама жартувала й сміялася над його жартами.