Микита відкрутив кран, підставив руку під монотонно шумливий потік води. Він іще раз оглянув відображення свого обличчя, провів мокрою рукою по волоссю, піднімаючи на скронях жорстку коротку щетину вгору. Варто йому всміхнутися або підморгнути якій-небудь гарненькій першокурсниці, і вона побіжить за ним, але Микиті не хотілося нових стосунків. Ще дуже нила незагоєна душевна рана, якої завдала йому Марина. Він ніколи не пробачить її, навіть якщо вона захоче повернутися.
Але зараз на душі шкребли кішки. Хотілося забутися чи відволіктися від сумних думок. Микита посидів за комп’ютером, спробував почитати якийсь детектив, послухав музику – не допомогло. Тоді він зайшов у ванну, підрівняв модну борідку і взявся вдивлятися у своє відображення, немов хотів побачити в ньому віддзеркалення причин своїх невдач. Закінчивши вивчати своє «я» в дзеркалі, Микита швидко одягнувся і вибіг на вулицю, немов у квартирі йому не вистачало повітря.
Вечірнє місто зустріло Микиту підморгуванням тисячі вогників. Вони світилися всюди: на рекламних вивісках бутиків, у вікнах багатоповерхівок, на вуличних світлофорах і в нескінченному потоці транспорту. Микита подумав, що непогано було б потрапити до студентського гуртожитку. Він засунув руку в бічну кишеню куртки й пошурхотів купюрами – гроші були на місці, тож можна купити пляшечку горілки та розслабитися з хлопцями. А ще краще придбати сірникову коробку «травички», зачинитися з друзями в одній із кімнат і в спокійній обстановці, не поспішаючи, викурити «косячок».
Микита спробував анашу на першому курсі. Тоді було страшно, але цікавість узяла гору. Микита запам’ятав, як на зміну страху з першим сильним затягуванням прийшло легке поколювання по тілу, приємно запаморочилася голова й незабаром усі проблеми відійшли на другий план, змінивши барви світу на більш яскраві, соковиті, веселі. Розвалившись на вузькому ліжку студентського гуртожитку, він сміявся над своїми переживаннями, які не вартували виїденого яйця; над своїми товаришами, обличчя яких розпливлися в блаженних усмішках. Він довго реготав над фіранкою, яка була знизу надірвана так, немов її надгризло неземне чудовисько, захотів чимось підживитися, але в студентській тумбочці було порожньо. Тоді Микита, відчувши справжній кайф, зрозумів, що є стовідсотковий спосіб бодай тимчасово позбутися проблем і сумних думок. Головне – не можна було допустити, щоб це стало системою. І Микита вдавався до цього способу рятування від нудьги в рідкісних випадках, вважаючи, що має силу волі й тверезий розум майбутнього медпрацівника. Але сьогодні йому потрібно було розслабитися, заспокоїтися й забути про розрив із Мариною.
Щоб остаточно визначитися, Микита затримався на тролейбусній зупинці. До студентського гуртожитку вісім зупинок. У нього буде час подумати, як убити цей вечір із користю для себе. На зупинці переминалися з ноги на ногу кілька пасажирів. Цікаво, чому вони не поспішають додому, чекаючи переповнені маршрутки? До того ж за квартал звідси є станція метро – можна досить-таки швидко дістатися додому, адже час пік уже минув. Цим людям нікуди поспішати? На них ніхто не чекає? Чи вони по життю так само байдужі та пасивні, як зараз в очікуванні вайлуватого тролейбуса?
У протилежний бік прогуркотіло вже три тролейбуси, і Микита почав сумніватися в правильності свого рішення. Може, він по життю невдаха, а не ці люди на зупинці? Тільки невдахи приходять невчасно. Ще в школі він зауважив: як тільки приходив на зупинку, тролейбуси починали рухатися в протилежному напрямку. І що в них за манера псувати людям настрій? І чому вони мають інстинкт стадних тварин?
Микита нервово заходив уздовж проїжджої частини. Якийсь таксист пригальмував біля нього, але Микита відмахнувся, і в цей час дідок на зупинці видихнув: «Нарешті!»
Микита сів біля вікна. Він любив своє вечірнє місто, коли воно спалахувало численними різнокольоровими вогниками реклам. Він знав їх напам’ять, але періодично крамниці додавали нові написи, що світилися та блимали, або навіть міняли назви. Микита задивився у вікно й не звернув уваги на хлопця, яких шумно сів поруч із ним.
– О-па! Кого я бачу! – вигукнув його сусід.
– Ян?!
Це був Ян, із яким Микита вчився в молодших класах і навіть сидів за однією партою, здається, у першому класі. Потім його батьки розлучилися й переїхали в інший район міста. Микита випадково зустрічав Яна пару разів. Вони перекидалися фразами: «Як справи?» – «Нормально». – «Бувай!» – бо особливо не товаришували, але й ворогами не були.