Зараз їй не треба було брехати й прикидатися. Вона може віддатися пристрасті сповна, до останку, до знемоги, тому що це їхня випадкова зустріч. Завтра вони розлучаться й не побачаться більше ніколи. Їй можна бути легковажною, нерозумною і навіть розпусною. Можна робити те, що підказує не тверезий розум, а охоплене бажанням тіло. Їй не треба боятися осуду і вранці червоніти від сорому. Вероніка язиком провела по його вуху, ніжно прикусила й посмоктала губами мочку. Вона губами то ледь торкалася шиї, то прикушувала, то відтягувала шкіру. Вона заривалася обличчям у «хутро» на його грудях, цілувала нижче пупка, крутила між пальцями соски. Їхні тіла звивалися, спліталися у всіляких варіантах, і не було ніякого сорому. Усе, про що таємно мріялося ночами… Тільки спопеляючий до знемоги пристрасний секс – і жодних табу. Одна пристрасна ніч – і знову будуть роки стриманості. І знову чоловік буде говорити: «Повернись так, тобі буде приємно». «Може, не треба?» – без надії запитає вона. «Я ж знаю, як тобі буде краще», – скаже він. Він усе за неї знає. Вона – його власність. А вона не хоче так! Вона прагне звиватися від пристрасті, зняти всі заборони, забути себе і знати, що секс і любов не підвладні ніяким законам і правилам моралі…
– Кохай мене, кохай! – шепотіла вона, цілуючи гаряче тіло Захара. – Люби так, як ніколи не любив.
– Так, так, так, – шепотів він, покриваючи спрагле, податливе, як теплий віск, тіло запальними поцілунками…
«Лексус» виїхав на дорогу, аж коли розвиднілося. Вероніка не відчувала сорому. Минулої ночі вона пізнала, як то – бути по-справжньому бажаною, розкутою; вона просто була сама собою. Добре, що по телефону в перерві між заняттям сексом знайшла час попередити Кіру, що не прийде до неї додому на ніч. Щоправда, тепер доведеться вигадати, де провела ніч, і не тому, що вона не довіряє подрузі, а тому що де двоє – немає місця третьому. Вона назвала Захару номер свого мобільного телефону, але це не важливо, він його не записував і під час пристрасті навряд чи запам’ятав. Вони зустрілися, щоб розлучитися вже назавжди. Ця ніч залишиться в її пам’яті як найпрекрасніший спогад на всі роки. Кажуть, у кожного в шафі є свій скелет. Тепер і в неї буде таємниця, маленький секрет про ніч божевільної пристрасті без жодних зобов’язань. І совість не буде її мучити. Вона жінка, а не колода чи тіло для задоволення фізіологічних потреб чоловіка. Вероніка це знала точно…
Розділ 22
Дівчинка зустрічає тітку Вероніку в фойє дитбудинку. Їй дуже кортить назвати її мамою, хоча вона знає, що жінка з чорною валізою, яка приїхала до неї, не її мама. Але так хочеться, щоб усі подружки, які з цікавістю спостерігали за нею, позаздрили. У них немає мам, а в Діани є! Нехай ненадовго, на один день, але вона є!
– Мама приїхала! – навмисно дуже голосно кричить Діана й біжить назустріч тітці Вероніці. Дівчинка потрапляє в обійми тієї, на яку так довго чекала. У неї прохолодне пальто (щойно з вулиці!), м’які губи, які цілують дівчинку в щічку, і руки пахнуть апельсинами. Значить, тітка Вероніка привезла «під ялинку» апельсини і, напевно, шоколадні цукерки. Вона дуже добра й ласкава, Діана любить тітку Вероніку.
– Як ти, моя ластівко? – запитує тітка Вероніка, саджаючи Діану на коліна. Діана кидає гордий погляд у бік застиглих із роззявленими ротами подружок. Їх ніхто тут не називає ластівками.
– Добре! – всміхається Діана й обіймає за шию тітку Вероніку, притискається до неї всім тілом. – Я чекала на тебе.
– Знаю, сонечко, знаю.
– Чому ти так довго не приїжджала?
– Не могла. Дуже далеко мені їхати.
– Ти ще приїдеш?
– Звичайно! Обов’язково приїду! А де Тимурчик?
– Я його зараз приведу. А ти не підеш, поки я за ним збігаю? – запитує дівчинка, скоса поглядаючи на важку валізу з подарунками.
– Ні, – тітка цілує Діану, – приведи братика, і ми з вами будемо діставати подарунки, а ви мені розповісте, як ви тут живете.