Діана з нетерпінням чекає, коли тітка розстебне «блискавку» сумки та вручить їм із братом те, що там лежить. Їм дають у дитбудинку на свята подарунки, але вона любить те, що привозить їй тітка. Неважливо, що там: апельсини, яблука, печиво чи домашнє варення. Головне, що це все буде належати Діані, і вона сама зможе розпорядитися подарунками. Вона буде сама вирішувати, кого з дівчаток пригостити, а от своїм кривдникам нічого не дасть. «Це мені привезла мама», – скаже вона їм. І нехай собі говорять, що до неї приїжджала тітка, а не мама. Це вони все від заздрості, тому, що злі. А добрим подружкам вона дасть і цукерок, і печива, і яблук, крім одного…
– А це тобі, Діаночко, нове літнє платтячко! – каже тітка. Вона шурхотить пакетом на дні валізи, і від цього в дівчинки перехоплює подих.
– Мені?!
– Тобі, сонечко, тобі. Подобається?
– Дуже!
Дівчинка приймає в подарунок те, про що мріяла. Вона дуже любить вбиратися. Для того, щоб походити по спальні в чужій, але для неї новій сукні, вона готова віддати найбільший апельсин навіть недобрій, злій дівчинці. А тут нове і її власне плаття! Діана розглядає рюші платтячка, торкає пальчиками тканину й питає:
– Можна приміряти?
– Хочеш зараз?
– Так!
– Вона б цілими днями крутилася перед дзеркалом у нових сукнях, – говорить стриманий і небалакучий Тимур. Він прийняв подарунок, – светр, – але навіть не став розгортати його, обмежившись стриманим «спасибі».
– Гарно? – запитує Діана, вбравшись в обновку. Вона покрутилася на одній ніжці посеред кімнати – і сукня розгорнулася внизу, як парашут.
– Дуже красиво! – каже тітка Вероніка. – Ти в ньому схожа на прекрасну Дюймовочку.
– Не обманюєш? – примружила очі дівчинка.
– Хіба я коли-небудь тебе обманювала?
– Ні, не обманювала. А я наступного року піду до школи!
– Ти будеш добре вчитися? Слухатимешся вчителів? – запитує тітка Вероніка, на руки якої забралася Діана в новій сукні.
– Так, я буду добре вчитися, навчуся рахувати до мільйона й писати букви в зошиті.
– От і розумниця! А потім ти закінчиш школу, у тебе буде випускний бал, і я тобі пошию таке гарне плаття, якого ні в кого не буде!
– Не обдуриш? – Діана міцніше притискається до жінки.
– Хіба я тебе колись обманювала?
Тітка Вероніка завжди від’їжджала ввечері. Діана проводжала її до порога, і завжди хотілося плакати. Тітка розцілувала на прощання Діану й Тимура.
– Не сумуйте, – сказала вона.
– А ти ще приїдеш? – Діана взяла її за руку.
– Приїду.
– Ти точно мені пошиєш найгарніше плаття?
– Точніше не буває!
Тітка Вероніка зникає за дверима, щоб поїхати вже назавжди. Вона більше ніколи не привезе їй новий одяг. І не буде в Діани на випускному вечорі найгарнішої сукні. Тітка Вероніка її обдурила, але Діана стільки на неї чекала! Вона називала її мамою.
– Мамо! – мимоволі зривається з губ Діани, і вона розплющує очі.
Де вона? Чуже ліжко, біла, зі штампуванням підковдра, у вену руки вп’ялася голка крапельниці і, моторошно болить голова.
– Отямилася, – чує вона жіночий голос, який долинає так, немов Діана під водою.
– Мама? Тітка Вероніка? – запитує Діана, намагаючись роздивитися ту, яка схилилася над нею, але чомусь розпливлася, наче розчинилася в густих хмарах туману. Невже приїхала тітка Вероніка й привезла торбу з подарунками? З апельсинами та блакитною вечірньою сукнею для випускного вечора, про який таємно мріяла Діана?
– Ви… Ви привезли мені сукню? – запитує Діана, але майже не чує свій голос. Голос незвично хрипить, від спраги важко ворушити язиком.
– Ні, моя рибонько, плаття я тобі не принесла, а ось халатик прикупила. – Над Діаною схиляється жінка, поправляє подушку. У неї вузькі оченята, пухкі щоки й гачкуватий ніс, який так псує її зовнішність. Вона зовсім не схожа на тітку Вероніку й пахне не апельсинами, а ліками. Ні, це точно не тітка Вероніка.
– Хто ви? – шепоче Діана.
– Я – медсестра, а ти зараз у лікарні. Тобі так зручно?
– У лікарні?
Пам’ять повертається до дівчини. Діана усвідомлює, що вона вже не маленька дівчинка, яка чекає маму-тітку з подарунками, котра поїхала одного разу, щоб ніколи більше не повернутися. Діана згадує, що вони з Тимуром ішли по трасі після того, як попутна машина, якою їх підвозив балакучий дідок, завернула в бік села. Тоді вони рушили з Тимуром пішки в надії спіймати попутку, але Діана захотіла в туалет.
– Сідай тут, – сказав Тимур. – Усе одно жодної машини немає.
– Я так не можу, – запротестувала Діана, і вони звернули на вузьку ґрунтову дорогу, уздовж якої тягнулася посадка. Не встигли до неї дійти, як на цю вузьку дорогу з траси різко звернув легковий автомобіль. Вони майже зійшли на узбіччя і… різкий дикий біль пронизав усе її тіло. Значить, її збила та автівка й тепер вона в лікарні.