– Тимур! – Діану кинуло в піт. – Що з Тимуром?!
– Не хвилюйся. – Медсестра дбайливо підтикає ковдру з усіх боків. – З ним усе гаразд. Його прооперували, уже перевели з реанімації у звичайну палату.
– Він сильно постраждав?
– Травми середньої тяжкості, ногу прооперували, залишається чекати повного одужання. Та ти так не переживай, тобі після операції потрібен спокій.
– Мені зробили операцію? – запитує Діана, торкнувшись вільною рукою голови в бинтах.
– Так. Черепно-мозкова травма. Тебе, лапонько, оперував прекрасний хірург.
– Волосся! Що з моїми волоссям?! – з жахом запитала Діана, уявивши свою голову поголеною.
– Усе нормально, – всміхається їй пані Ніс-гачок. – Доктор акуратненько зістриг пасмо волосся на потилиці.
Діана полегшено зітхнула. Слава Богу! З її професією без волосся ніяк не можна, тим більше, що пишне густе довге волосся було її гордістю й ефектно виглядало розпущеним по спині, і прекрасно лягало в будь-які зачіски.
– Дуже помітно, що немає волосся?
– У зачісці взагалі нічого не видно! Зараз я принесу букет квітів і йогурт, доктор дозволив тобі трошки поїсти, – ласкаво промовляє медсестра, не забираючи привітну усмішку з обличчя.
– Квіти? Від кого?
– Не знаю. – Жінка стенула плечима. – Наказали купити найкрасивіший букет – я й купила.
– Хто наказав?
– Моє керівництво. Навіть у супермаркет послали за свіжим йогуртом.
– Нічого не розумію, – вимовила замислено Діана. – Хто ж про мене так турбується? Чи не той водій, який нас збив?
– Не думаю. Приходили з міліції, так я одним вухом почула, що водій зник із місця злочину. Тільки я про це тобі нічого не говорила. Добре?
– Гаразд. А ви можете дізнатися, хто мій благодійник?
– Менше знаєш – краще спиш. – Жінка розтягує рот у широкій усмішці, і ніс-гачок звисає над її верхньою губою. – Керівництво наказало – я виконую. А велено мені було забезпечити тобі комфортне перебування в нашому лікувальному закладі. До речі, Тимуру зробили складну операцію, яку теж хтось оплатив. Ой! – спохопилася медсестра. Вона поправила білосніжний чепчик, обсмикнула халатик, розгладивши при цьому долонями неіснуючі складки. – Щось я забагато плескаю язиком. За це і з роботи вилетіти можна!
Жінка з гачкуватим носом зникає, залишивши Діану здивовану. Хто може піклуватися про неї й Тимура, якщо в них нікого немає? Вони з дитинства звикли до думки, що можуть покладатися тільки на себе.
Коли вони це усвідомили? Чи не тоді, коли тітка Вероніка не приїхала до них напередодні Нового року й Діана невтішно плакала, відмовившись іти на святковий ранок? Вона не хотіла отримати подарунок від Діда Мороза та Снігуроньки, тому що вже тоді знала, що не буває Дідів Морозів, просто двірник дядько Михайло начепив бороду, а вихователька поклала йому в мішок пакети з цукерками. Це Діана бачила на власні очі. Вона чекала на тітку Вероніку, мріяла не так про цукерки, як про нову сукню. Скільки Діана себе пам’ятає, вона найбільше любила приміряти новий одяг, а потім ходити в ньому, поглядаючи в настінне дзеркало. Як тільки вона не викручувалася, щоб випросити в дівчаток їхні сукні й походити в них хоч кілька хвилин! А коли тітка Вероніка не з’явилася з новою сукнею для Діани, Тимур вкрав плаття якоїсь дівчинки. Звичайно, його за це покарали, зачинивши одного в спальні до обіду, але він пишався своїм вчинком: Діана перестала плакати і встигла покрасуватися в обновці. Вона з Тимуром була одного віку, але з того дня Тимур узяв на себе обов’язки старшого. Так повелося й було досі. Вони мріяли про майбутнє разом, але вирішальне слово завжди залишалося за Тимуром.
Зараз Діані було вже важко пригадати, коли саме Тимур сказав:
– Ти як виростеш, то станеш моделлю.
Діана не противилася такому рішенню – він озвучив її мрію. Тимур сказав, щоб вона не чекала більше на тітку Вероніку (бо та обманщиця й погана тітка!), Діана погодилася з ним. Але в душі й далі жевріла надія, що тітка приїде та привезе на випускний вечір обіцяну найгарнішу сукню. Ночами Діана уявляла, якою вона буде. Щоразу в її уяві виникали сукні різних фасонів і кольорів. Надія розвіялася в день випуску, коли їй довелося вдягти сукню блакитного кольору, яку видали в інтернаті рік тому. Тоді вони з Тимуром довго розмовляли, планували майбутнє, і в ці плани не входила ні допомога тітки Вероніки, ні будь-чия. Вони певно знали, що місце під сонцем у дорослому житті їм доведеться відвойовувати самим, ні на кого не сподіваючись.