Після випуску вони майже силою вирвали у влади міста, куди їх направили на навчання, по кімнаті в гуртожитку. Тимур закінчив училище і мав іти працювати на будівництво плиточником-облицювальником, а Діана отримала професію швачки. У маленькому містечку Діана ніколи не змогла б стати моделлю. Тоді Тимур прийняв рішення: треба перебиратися в мегаполіс. Він переговорив із комендантом гуртожитку, і вона поселила своїх племінників у їхні кімнати на час навчання. Два роки Тимур працював на будівництві з ранку до ночі, а Діана робила кар’єру моделі…
– Ну, як тут наша дівчинка поживає? – Лікар безшумно прослизнув в палату, і його голос вивів Діану зі спогадів.
Чоловік у білому халаті, невизначеного віку, худий і довгий, немов його рік не годували, привітно всміхнувся, помацав пульс пацієнтки, присів на стілець біля ліжка.
– Є скарги? – запитав, продовжуючи огляд.
– Усе добре, – сказала Діана, – тільки болить голова.
– Це нормальне явище після операції, голубонько. – Лікар всміхнувся так, ніби Діана була не його пацієнткою, а давньою доброю приятелькою.
– Лікарю, скажіть, хто оплачує моє лікування?
– У нашій країні медицина безкоштовна… – почав він, але Діана його зупинила:
– Давайте без пафосу! Я знаю, яка вона безкоштовна, а ось хто мій благодійник – не знаю.
– …
– Це Аркадій, мій шеф? – спитала Діана так, про всяк випадок, знаючи, що Аркадій швидше вдавиться, ніж дасть зайву копійку. До того ж він не знає Тимура і навряд чи став би йому допомагати.
– Звідки мені, простому смертному, знати ім’я цієї людини? – Лікар стенув плечима. – Мені керівництво дало вказівку – я її виконую. Моє діло маленьке…
– Тоді я хочу поговорити з вашим керівництвом! – наполегливо мовила Діана.
– Голубонько, у вас немає жодних шансів.
– Це чому ж? – трохи роздратовано запитала Діана.
– По-перше, у завідуючого повно своїх справ, які набагато важливіші, ніж зустрічі з пацієнтами клініки. По-друге, тільки я можу зайти до нього і взяти потрібну суму грошей, необхідну для вашого лікування, харчування й утримання. По-третє, моєму керівництву надійшла вказівка згори, і завідувач сумлінно її виконує. І останнє. Ім’я вашого благодійника, як ви його назвали, тримається в таємниці. Та й навіщо вам усе знати? Хіба не досить того, що про вас піклуються, а Тимуру зроблена операція й має бути друга, дуже дорога, але гроші за неї вже перераховані? Хочете сказати своєму спонсору «спасибі»? А чи хоче він цього? Якби хотів, то сам би прийшов до вас, а так… Таємниця за сімома замками.
– А… А якщо з нас потім зажадають ці гроші зідрати?
– Дурниці! Про це навіть не думайте!
– Я принесла йогурт! – Перед Діаною стояла медсестра з такою радісної усмішкою, немов тримала в руках не пляшку молокопродуктів, а зірку з неба.
– Дайте мені спокій! – майже крикнула Діана й прикрила очі. У неї ще більше розболілася голова. Хотілося спати й нікого не бачити.
Розділ 23
– Ти де ночувала? – запитала Кіра, позіхнувши на весь рот. – Щось я не виспалася! – Вона потягнулася і, струснувши головою, як собака після дощу, потьопала на кухню, не дочекавшись від Вероніки відповіді.
Вероніка прийшла на світанку з готовою легендою. Вона не любила брехати, та й просто не вміла, але зараз їй потрібна була ця «свята брехня» – так вона сама її охарактеризувала.
Вероніка пішла за Кірою, присіла на табуретку біля вікна. Шкода, що звідси не видно їхнього будинку. А може, це й на краще? Навіщо ворушити минуле? Маму не повернути, не побачити, вона приходить до неї тільки в туманних снах.
– Даремно ти пішла так рано, – сказала Кіра, поставивши на стіл дві червоні чашки в білий горошок. – Було весело. Я, щоправда, трохи перебрала, тепер ось головешка тріщить… Та не про те мова. Ти можеш сказати, де провела ніч?
– Можу. Вийшла прогулятися, випадково зустріла давню знайому із сусіднього села, – Вероніка впевнено розпочала свою заздалегідь придуману розповідь.
– А кого? Я її знаю?
– Ні. Ми з нею випадково познайомилися на танцях після дев’ятого класу.
– Ти мені ніколи не розповідала. – Кіра з подивом подивилася на подругу.
– Розумієш, я тоді ходила в клуб без тебе…
– А де ж я була? Ми завжди ходили гуляти разом.
– Кіро, це було давно. Хіба я можу все пам’ятати? Так ось, тоді я не надала значення нашому знайомству, а тепер зустрілися, розговорилися, вона запросила мене до себе в гості, я пішла…
– Дивно якось! Ти своїх однокласників не всіх упізнала, а то якась випадкова знайома…
– Ти думаєш, я її впізнала? Звичайно ж, ні! Це вона мене зачепила, ми розговорилися, і вона мене згадала!