– Не розумію тебе, Вероніко. – Кіра ображено стиснула губи, налила окріп у чашки, помовчала й продовжила: – Раз за весь час приїжджаєш на зустріч випускників, потім раптом зникаєш, а на ранок з’являєшся із сяючим обличчям і розповідаєш небилицю про випадкову зустріч із жінкою, яку бачила раз у житті. Ти мене за ідіотку маєш? Не хочеш признаватися, так і скажи, а то розповідаєш мені казки.
– Кіро, – Вероніка притягнула до себе подругу за руку, – пробач, але я не можу зараз розповісти тобі всю правду. Коли-небудь, добре?
– Проїхали. Пий чай.
– А коли ми підемо на цвинтар?
Вероніка все ніяк не могла піти з кладовища. Кіра залишила її на самоті, і Вероніка довго розмовляла з мамою, погладжуючи долонею її портрет на хресті. Їй було про що розповісти мамі. Тільки коли Кіра підійшла і сказала, що вже змерзла, Вероніка поцілувала портрети матері та батька, встановила вінки на могилах і сказала:
– Ну, от і все. Не ображайтеся на мене, але мені час.
Вероніка трохи пройшла нерозчищеною від снігу доріжкою туди, де біля берези була могила Улі. З почуттям провини, яке стисло їй груди, подивилася на портрет. На ньому невеликою шапкою лежав сніг, який Вероніка змахнула рукою. На неї запитально і з докором дивилися гарні й сумні очі Уляни.
– Прости мене, Улечко, – ледве вичавила із себе Вероніка. Спазми стискали їй горло так, що було важко дихати, але Вероніка проковтнула грудку й продовжила: – Знаю, що винна перед тобою. Не шукаю виправдань, бо їх немає. Коли я давала тобі обіцянку, то не думала, що беру на себе велику відповідальність. Може, ти зрозумієш мене, адже я була молодою й дурною. Я не мала права обіцяти те, чого не могла зробити. Але як інакше я могла вчинити? Я ж не могла відмовити тобі в останньому проханні? А те, що перестала відвідувати твоїх діток… Мені немає виправдання. Звичайно, я повинна була прислухатися до думки свого чоловіка, але можна було щось придумати. Можна й потрібно було, а я не зробила. Тепер ось хочу виправити свою помилку.
Вероніці кожне слово давалося насилу. Вона розуміла, що не може зробити ту саму помилку вдруге. Зараз вона ще раз дасть слово Уляні й тепер уже виконає свою обіцянку, інакше не матиме спокою.
– Улечко, – продовжила Вероніка, – я докладу всіх зусиль, щоб знайти твоїх дітей. Я попрошу в них вибачення й розповім, якою була їхня мама. Я обіцяю тобі.
Вероніка поставила вінок на могилу, торкнулася губами портрета Улі, ще раз подивилася на нього. Здавалося, очі Улі дивилися вже не з докором, а просто із сумом.
У подруг був іще час, і вони пішли провідати тітку Тоню, яку тепер доглядала мама Кіри. Старенька майже зовсім осліпла, але сказала: «Не дам лікарям в очах колупатися», – коли тітка Валя запропонувала їй прооперуватися.
– Це я, Кіра, – сказала жінка, переступивши поріг. – А зі мною Вероніка. Пам’ятаєте таку?
– Думаєш, якщо катаракта з’їла мені очі, то й мізки зжувала? – хрипло відгукнулася старенька.
– Ви, як завжди, любите побурчати! – засміялася Кіра. – Зараз я вам натоплю в хаті, буде тепло. Що тут у вас у холодильнику?
Поки Кіра займалася грубкою, Вероніка протерла пил, витрусила килимки, вимила підлогу. Подруги поснідали разом зі старенькою і вже зібралися йти.
– Не сумуйте, – сказала Кіра, поставивши в підвісну шафку останню вимиту тарілку. – Після обіду до вас зайде мама.
– От і добре, – кивнула старенька, – а я поки кіно подивлюся. – Тітка Тоня навпомацки знайшла пульт телевізора, натиснула кнопку. – У сліпих є своя перевага. Знаєте яка?
– І яка ж? – запитала Кіра вже біля порога.
– Можна телевізор дивитися, сидячи впритул до нього – очі боліти не будуть, і зір не зіпсується.
– А ви молодець, – сказала Вероніка, мимоволі подумавши про те, що тітка Тоня набагато старша за її маму, ще жива, непогано виглядає й навіть жартує. – Так тримати.
– Ага, – буркнула тітка Тоня, вслухаючись у звуки телесеріалу, який транслювали по телебаченню.
– Ходімо, – шепнула Кіра, – вона вже вся в серіалі.
Раптом старенька різко обернулася, подивилася безбарвними очима на Вероніку.
– Улю, – сказала вона виразно, – прости мене, дурепу стару.
Вероніка остовпіла. Їй стало моторошно, бо старенька перевела погляд із неї в кут кімнати і знову повторила:
– Улю, Улечко…
Вероніка обернулася, але там нікого не було. Старенька протягнула руку вперед, підвелася й повільно пішла. Вероніка настільки злякалася, що на голові заворушилося волосся. Вона зі страхом дивилася в кут, куди вказував сухий жовтий палець старенької, немов там справді стояла Уля.
– Ходімо, – Кіра потягла Вероніку за руку, – не зважай. Іноді в неї трапляється помутніння розуму.