Вероніка швидко вискочила на вулицю, на всі груди вдихнула свіже повітря так, що запаморочилося в голові. «Лікар називається, – подумала вона, – злякалася недоумкуватої старенької».
– Не йди, Улю! – донісся до неї несамовитий крик із дому. – Пробач мені!
– Та не звертай ти уваги, – всміхнулася Кіра. – Я впевнена, що старенька вже спокійно дивиться чи, точніше, слухає свій серіал.
Кіра зазирнула у віконце.
– Точно! Уже спокійненько сидить у кріслі!
Вероніка їхала з Кірою додому, а у вухах іще довго відлунював страшний крик тітки Тоні. Чому вона переплутала її з Уляною? Може, справді побачила те, що не бачать зрячі? А ще Вероніці потрібно було повертатися додому, туди, де її родина. Там син і чоловік. Вони її чекають і люблять, а їй треба буде навчитися жити з брехнею в душі. Або треба просто не думати про це…
Вероніка не помітила, як заснула. Їй снилися теплі й чуйні руки Захара, які, наче пальці музиканта, торкалися незайманих струн чи то її тіла, чи то самої душі.
Розділ 24
Захар Єфремович кивнув охоронцеві, який послужливо зачинив ворота за «лексусом», що заїхав у двір. Чоловік швидко вийшов із салону, кинув погляд на вікна свого особняка. У будинку були темні вікна. Який сьогодні день? П’ятниця, субота чи неділя? Якщо в будинку темно, значить, його домогосподарка Аліна вихідна, отже, сьогодні якийсь із цих днів.
– Дожився, – майнула в Захара Єфремовича думка, – цілий день крутишся серед маси людей, а прийдеш додому, нема в кого спитати, який день тижня.
Захар Єфремович увійшов у дім, увімкнув світло майже в усіх кімнатах. Не те що боявся темряви, він її просто не переносив. Удень йому хотілося швидше позбутися товариства, шуму, метушні, турбот – усього відразу – і швидше зануритися в тишу, сховатися за високим парканом, потрапити в стіни рідного будинку і вже спокійно прийняти душ і розслабитися. Та щойно він приїжджав додому, його починало щось пригнічувати. І це щось мало назву «самотність».
Він не любив її. Він ненавидів слово «самотність», але воно було з ним постійно. Він чув його холодний подих навіть тоді, коли в цьому будинку жила Світлана, і коли жили інші жінки до неї. За невимогливими, необтяженими відносинами, серед ілюзії благополучних стосунків була його самотність.
Захар Єфремович не став порушувати свої традиції й довго стояв під душем, кректав, сопів та охав від насолоди. Монотонний шум води його заспокоював, а теплі струмки, які приємно ковзали згори вниз, мили не тільки тіло вони змивали весь той негатив, що обліпив його за минулий день. Захар Єфремович розтер тіло після миття, огорнув його м’яким махровим халатом. Щоб кроки не відлунювали в голові, ввімкнув телевізор, тоді влігся на дивані перед каміном.
У будинку чисто, ніде ні порошинки – постаралася Аліна. Скільки вона в нього вже працює? Десять, ні, десь років п’ятнадцять. Прийшла до нього зовсім молоденькою дівчиною, заляканою й нещасною. Він пожалів її взяв на роботу і ніколи не пошкодував про це. Аліна була невисокого зросту, тиха, безшумна, непомітна настільки, що незабаром він перестав її помічати взагалі. У Захара Єфремовича бувало багато гостей, він жив із різними жінками, незмінною залишалася тільки Аліна. Вона сумлінно виконувала всю хатню роботу чотири дні на тиждень, ні про що не просила, не питала, нікуди не пхала свого носа, прекрасно знала його звички й вимоги і все виконувала. Ось і зараз у будинку ідеальний порядок. Захар Єфремович підвівся, пішов на кухню, відкрив холодильник. Там було повно продуктів. Аліна не забула охолодити коньяк і купити банани. Усе так, як і належить.
Захар Єфремович пройшовся по кімнатах, провів пальцем по бронзових статуетках на каміні, по підвіконнях, навіть став навкарачки й засунув руку під ліжко. Там теж ідеальна чистота. Але не було відчуття задоволення своїм будинком. Він знову приліг на диван з Італії, який недавно придбав за карколомну ціну тільки тому, що той йому відразу сподобався. Захар Єфремович залишився задоволений покупкою, але сьогодні улюблений диван здався незручним і досить-таки жорстким. І взагалі в будинку було чисто, але чогось не вистачало. Чого саме – він ніяк не міг збагнути, і дискомфорт не полишав його.
У цьому будинку він жив не з однією жінкою. Кожна з них, переселившись сюди, першочергово бралася переставляти меблі на нове місце або ж купувати нові. Іноді робилися ремонти, дизайн кімнат змінювався настільки, що будинок ставав невпізнанним. Кожна жінка щось тут міняла, щоб наступна змінила все на свій смак. І зараз усе ніби було: зимовий і літній басейни, більярдний та тренажерний зали, вітальня з каміном та улюбленим диваном, на стінах – дорогі картини, золоті й бронзові статуетки і ще купа всіляких дрібниць. «Повний фарш», як сказала б його колишня подруга Світлана. Та чого тут таки не вистачає?