– Стукачі, значить? Ні, все нормально. Коли я приїхав до Петровича, там нікого не було. Ми загнали машину в порожній бокс, я пройшов пішки квартал, зловив таксі й повернувся в клуб. Думаю, що п’яне товариство не помітило моєї відсутності.
– Так, – посміхнувся Олександр Іванович, – вони, як і ти, загубилися в часі.
Розділ 25
Вероніка поспішала до Неллі Сергіївни, щоб зробити їй уколи. Місяць тому вона познайомилася з цією старенькою, коли прийшла до неї на виклик. Увійшовши вперше до однокімнатної квартири на третьому поверсі типової «хрущовки», вона подумала, що старенька зібралася робити ремонт. Уздовж усіх стін рівними рядами однаковими горбками тягнувся рядок сміття, немов зі стін здерли шар штукатурки. І тільки потім Вероніка помітила такі самі горбки під старенькою шафою для одягу, під столом і старим ліжком на скрипучій панцирній сітці. З тактовності вона не стала ні про що питати. Неллі Сергіївна попросила робити їй уколи і крапельниці вдома за окрему плату, Вероніка погодилася – це був її підробіток. Поставивши крапельницю, Вероніка хотіла взяти стілець, щоб посидіти біля ліжка хворої, але не змогла відірвати його від підлоги, наче той був приклеєний. Вероніка присіла і тільки тоді зрозуміла, у чому річ. Усі дивні горбки виявилися спресованим багаторічним шаром пилу. Судячи з того, що ніжки стільця просто вросли в пил, Вероніка з жахом припустила, скільки років цей стілець не зрушувався з місця. Тоді вона сіла на край ліжка й пильно розглянула стареньку. З лікарняної картки Вероніка знала, що в Неллі Сергіївни рак шлунка й вона доживає свій вік. Старенькій було сімдесят два роки, але за зовнішнім виглядом неможливо було визначити її літа. Хвороба перетворила жінку на жовту висохлу мумію, залишивши життя тліти у кволому тілі.
– У вас гарне й незвичайне ім’я, – сказала Вероніка, щоб почати розмову. Вона розуміла, що в цієї літньої жінки не все було райдужно, якщо вона не прибирала у квартирі багато років. Неллі Сергіївна виявилася балакучою й легко пішла на контакт.
– Не знаю, чому мати дала мені таке рідкісне ім’я, але всі кажуть, що воно незвичайне. І знаєте, мене ніхто не називав Нелею, усі так і говорили «Неллі».
– А члени вашої сім’ї як вас звуть?
– Сім’ї? – жінка слабко всміхнулася. – Колись у мене була родина. Мені здається, це було так давно, і водночас пам’ятаю все, немов учора виходила заміж.
Неллі Сергіївна всміхнулася кутиками рота, від чого її загострене підборіддя ще більше видалося вперед. Вероніка не квапила жінку, вона дбайливо поправила краєчок ковдри, витримавши при цьому паузу.
– Я вийшла заміж, коли мені було двадцять вісім, – продовжила старенька. – Працювала на панчішній фабриці, де було багато дівчат, але й хлопців вистачало. Ви не думайте, що я завжди була такою «таранею».
– А я й не думаю. У вас і зараз таке пишне волосся…
– Єврейка я, – всміхнулася Неллі Сергіївна, – от і кучеряве волосся. Та й усе інше було при мені, тому женихів було достатньо. Подружки виходили заміж, а я все сохла за нашим начальником цеху.
– Не звертав на вас уваги?
– Це я вдавала, що його не помічаю. Уся причина була в тому, що він був одружений. Не приховую (та й навіщо зараз про це замовчувати?), бажала в душі, щоб не склалося в них із дружиною, щоб вони розлучилися. Знаєте, – майже прошепотіла старенька, – я навіть Бога молила, щоб вони розійшлися! Хіба тоді я думала, що це гріх? Всевишній почув молитви, вони розбіглися, і вже через рік він був моїм.
– І ви були щасливі? – запитала Вероніка, помінявши крапельницю.
– На чужому щасті своє не побудуєш. Знала, що є така приказка, але завжди здається, що погане тебе не торкнеться, горе обійде стороною, а народна мудрість не для тебе…
Вероніка не знайшла, що сказати, поправила лейкопластир на худенькій, тонкій, немов дитячій руці.
– Я була вже в такому віці, що хотілося мати дитину, але не вагітніла. Минали роки, ми обстежувалися, але нічого не виходило. Народити стало моєю нав’язливою метою. Мені снилося немовля щоночі, шафа була заповнена пелюшками та дитячим одягом, у гаражі вже стояли зачохлені дитяче ліжечко й візочок, а воно не з’являлося на світ. І тоді я стала просити в Бога прощення і, знаєте, випросила! Тоді мені здавалося, що він мені пробачив, влаштувавши таке випробування, але я не знала, що найстрашніше чекало попереду…
– Ви не втомилися?
– Від чого? Від лежання в ліжку?
– І хто ж у вас народився? – запитала Вероніка підбадьорливо.
– Мені було тридцять вісім років, коли на світ з’явилася донечка Лариса. Мені здавалося, що щасливішого за мене немає нікого у світі! Усю свою любов, що накопичилася за роки очікування, я віддавала донечці. Кажуть, що материнська любов сліпа, і це правда. Напевно, моя мати ображалася, що я приділяла їй мало уваги, я навіть не помічала, що чоловік почав допізна затримуватися вечорами й часто приходив додому, хильнувши чарчину. Але я ні про що не шкодую. Єдиною квіткою в моєму житті стала Лариса…