Жінка замовкла. У її погаслих очах з’явилася іскорка життя, живий блиск. Вероніці не хотіло переривати розповідь цієї жінки, якій було просто необхідно вилити комусь душу. Лікарка вимкнула систему й глянула на годинник. Її вже чекав наступний хворий, і вона поспішала.
– Завтра я буду у вас у цей же час, – сказала вона Неллі Сергіївні, – тоді продовжимо нашу бесіду. Добре?
Жінка кивнула. В її очах блищали сльози.
– Може, вам треба щось купити? Мені не важко, – запитала Вероніка вже біля порога.
– Якщо можна, то купіть мені булочку й пакет молока. Я вам дам гроші.
– Не треба. Потім віддасте.
Вероніка не забула купити пацієнтці продукти, але потім зайшла по дорозі в магазинчик побутової хімії і взяла ще й мийний засіб. Навряд чи він був у Неллі Сергіївни, а вона вирішила помити в її квартирі підлогу.
Літня жінка зраділа Вероніці, як давній знайомій. «Напевно, їй дуже самотньо», – з жалем подумала Вероніка.
Старенька лежала під крапельницею, і Вероніка бачила, як тій кортить продовжити вчорашню розмову.
– Ви були щасливі тоді? – запитала Вероніка, немов їхня бесіда перервалася не вчора, а щойно.
– П’ятнадцять років я прожила, як у раю! Я водила доньку на всі дитячі заходи, у різні гуртки, возила влітку на море і в гори. Звичайно, я була дуже щаслива. Мені здавалося, що ніщо не може затьмарити наше життя…
По запалих щоках старенької скотилася сльоза, побігла струмочком по борозенці зморшки й завмерла прозорою крапелькою роси в кутику безбарвних губ.
– Не звертайте уваги, – сказала Неллі Сергіївна й вільною рукою змахнула сльозу. – Думала, що за стільки років я виплакала всі сльози, аж ні, ще ллються… Та це не я плачу, а моя душа… Ларисочці йшов шістнадцятий рік, коли в неї виявили невиліковне захворювання серця. Місцеві лікарі сказали, що вона безнадійна.
– Так і сказали?!
– Так. Але хіба я могла з цим змиритися?! Я була на прийомі в самого міністра охорони здоров’я, оббила пороги всіх клінік і міністерств, не було медичного закладу, де б я не побувала. Якби знала, де дорога на небо, то й у приймальню Всевишнього прийшла б! І знаєте, Вероніко, я добилася того, що один зі столичних світил медицини погодився прооперувати мою доньку!
– Ви – справжня мати.
– А як могло бути інакше? Статус матері не передбачає вихідних, відпусток, тихих ночей і спокою.
– Дівчинку оперували?
– Був уже призначений день операції, але Лариса не дожила до нього два тижні. Вона померла в мене на руках, а разом із нею померла моя душа. Прийнято вважати, що людське тіло вмирає і його покидає душа, а я знаю, що може бути навпаки: моє тіло ще живе, а душа… Вона померла в той день, коли померла моя донька… Ось бачите, я не плачу. Стільки років я не могла вимовити слова «померла донька», а ось тепер змогла. Напевно, скоро мене чекає зустріч із нею, і від цього вже не так боляче. Та й фізичний біль я перестала відчувати, напевно, тому, що душа болить завжди сильніше за тіло. Коли в мене виявили онкологію, то лікар запитав у мене: «Ви дуже потерпаєте від болю?» Я відповіла йому, що взагалі його не відчуваю, а він мені не повірив.
– А чоловік? Ваша мати? Вони були поруч із вами у важку хвилину? – запитала Вероніка й пошкодувала: а що, як раптом це болюче місце?
– Після… Після трагедії чоловік запив, а потім і пішов із дому до іншої жінки. Утім, тоді мені було все одно, де він і з ким. Зі смертю душі померли всі почуття до цієї людини, ніби й не було її в моєму житті.
– А мама?
– Мати померла через півроку після Лариси. Я залишилася одна, зовсім одна у великому світі з мертвою душею. Я не могла жити в тій квартирі, і незабаром мені запропонували обмін нашої двокімнатної на однокімнатну. Я погодилася. Тоді мені здавалося, що на новому місці легше буде впоратися, але нічого не змінилося. Ні-чо-го!
– І скільки років ви живете в цій квартирі?
– Майже вісімнадцять років. Знаєте, думка покінчити із собою з’явилася в той день, коли не стало Лариси, вона досі часто приходить, але я ніколи не зроблю цього.
– І правильно! Кожен із нас повинен прожити стільки, скільки йому відведено.
– Не тому, що легкодуха чи хотілося жити, – продовжила жінка, пропустивши зауваження Вероніки повз вуха. – Тільки через те, що на тому світі не зможу бути поруч із донькою. Моя кровиночка, без сумніву, зараз у раю, а хто пустить туди самогубцю? Але я знайшла вихід! І знаєте який?