– Який же? – запитала Вероніка, звільнивши воскову руку старенької від голки.
– Я щодня просила Бога, щоб дав здоров’я якій-небудь хворій дівчинці, пославши мені її невиліковне захворювання. Він, – жінка вказала кістлявим тонким пальцем угору, – почув мої молитви. Тепер я тішуся, що одна мати на землі не втратить свою доньку, а я незабаром зустрінуся зі своєю Ларисою.
Вероніка не стала сперечатися.
– Неллі Сергіївно, ви не будете проти, якщо я помию підлогу?
– Що ви?! Не треба! Я сама збиралася це зробити.
– Мені не важко! Я вже й мийний засіб прихопила. Ви полежіть, не вставайте, щоб голова не закрутилася, а я швиденько впораюсь. І не заперечуйте лікарю, хвора!
Вероніка насилу набрала відро води у ванній. Кран був старий, і вода текла жалюгідною тоненькою цівкою. Вона додала у воду мийний засіб, під ванною знайшла якусь ганчірку і, намочивши її у воді, заходилася мити підлогу. Виявилося, що зробити це було не так уже й просто. Товсті горбки пилу спресувалися й не піддавалися навіть після того, як вона намочила невелику ділянку. Вероніка взяла кухонний ніж і почала зішкрібати розмоклий бруд, але шар порохняви виявився занадто товстим. Щоб його розмочити до дерев’яних дощок підлоги, потрібно багато часу, а його у Вероніки не було. Тоді вона спробувала піддіти ножем не розмочений водою пил. Він почав відставати від підлоги, немов товстий волохатий килим. Такого Вероніка ще не бачила! Вона згорнула «килим» у рулон по всій квартирі, звільнивши ніжки стільця.
«Скільки ж років не милася підлога?» – спитала себе Вероніка, усе прибравши. Звичайно, долівка була не ідеально чиста, залишилися чорні смуги, які можна буде потім очистити щіткою й мийними засобами, але це вона зробить іншим разом. Вероніка знайшла в комірчині два поліпропіленові мішки, склала туди всю утрамбовану пилюку.
– Завтра в мене не буде часу продовжити прибирання, – сказала Вероніка, кинувши в мішок гумові рукавички, – але післязавтра ми надолужимо.
– Спасибі вам! – сказала жінка тремтячим голосом. – Ви просто не можете собі уявити, як я вам вдячна! Скільки я винна за прибирання?
– Тільки за крапельниці, – сказала Вероніка, забравши зі столу приготовані заздалегідь гроші.
– Я вас не втомила своїми розповідями?
– Що ви?! Мені час, – сказала Вероніка і, попрощавшись із Неллі Сергіївною, потягла важезні мішки до сміттєвих баків.
Дорогою додому Вероніка думала про нещасну жінку. Вона навіть уявити не могла, як було тяжко Неллі Сергіївні, коли вона в одну мить втратила всіх близьких людей. Звичайно, їй потрібно було б звернутися до психіатра за допомогою, тоді б вона не впала в депресію. І все-таки скільки часу не милася підлога? І як усе це витримали легені старенької?..
– Ти де так затрималася? – запитав Вероніку Назар. – Ти повинна була повернутися додому годину тому.
Вероніка могла б послатися на велику кількість викликів до хворих, оскільки перші весняні відлиги, що чергувалися з морозами, завжди збільшують застудні захворювання, але зараз вона не могла брехати. Досить із неї однієї великої брехні. При згадці про зраду її кинуло в жар.
– Так де ти затрималася? – повторив своє запитання Назар.
– Робила крапельницю одній старенькій, а в неї підлога була дуже брудна, – почала Вероніка, але Назар її зупинив.
– Ти найнялася до неї прибиральницею?! – пролунало цинічно й образливо.
– Назаре, у цієї жінки така трагічна доля…
– Що ти, як мати Тереза, вхопилася за швабру? – продовжив Назар.
Вероніка подивилася на чоловіка. На його обличчі грала глузлива посмішка. У неї відразу відпало бажання розповідати про Неллі Сергіївну, наче це могло образити не Вероніку, а нещасну самотню жінку.
– Ти не хочеш мене слухати, тож я не буду нічого говорити, – сказала Вероніка, прямуючи на кухню.
– Стривай! – Назар затримав її за руку. – Ти більше не будеш мити підлоги своїм пацієнткам! – Було сказано звичним тоном, який не приймає заперечення. – Ти мене зрозуміла?!
– Так, – тихо сказала Вероніка, звільняючи руку.
– Тобі хоч пристойно заплатили за таку брудну роботу? – крикнув Назар з іншої кімнати.
– Так, – відповіла Вероніка.
– Треба ж так принизитися! І як тільки можна так себе не поважати?! – почула вона голос Назара. Він ще щось сказав, але його голос заглушив звук увімкненого телевізора.
Розділ 26
Три тижні Діана перебувала в лікарні, і весь цей час її мучили всілякі здогади про те, хто оплачує не тільки її й Тимура лікування, але й надзвичайну турботу й увагу медперсоналу. Якби це була тітка Вероніка, то вона б не крилася. Звичайно, було б дуже приємно, якби ця допомога була від неї. Діана пробачила б їй усе: і свої дитячі сльози, і розбиті мрії про сукню на випускний вечір. Раніше їй здавалося, що зраду дорослої жінки по відношенню до дитини пробачити неможливо, але в останні дні дівчина зрозуміла, що крижина образи почала танути. Лише б тітка прийшла сюди, аби її знову побачити.