«Треба зайти до нього в палату, – подумала Діана, переодягаючись, – і сказати, що виписалася».
Діана підійшла до дзеркала, за звичкою дбайливо й ретельно розчесала довге волосся, намагаючись не зачепити шрами від швів на потилиці, які ще нили. Звичайно, у неї з’явилася синюшність під очима, талія стала ширша, а обличчя було блідішим, ніж зазвичай. Але це все можна виправити. Головне, щоб Тимур не дізнався про причину її поспіху. А якщо лікар йому все розкаже? Доведеться визнати, що сама наполягла на виписці. Причина? Треба якнайшвидше привести себе у форму, щоб не зірвати намічене портфоліо для одного відомого закордонного глянцевого журналу. Якщо все піде за планом, буде авторська фотосесія, фото на обкладинці, а це – гроші. Їм дуже потрібні гроші. У них із Тимуром великі плани на майбутнє, а для цього необхідна чималенька сума. І годі сподіватися на якусь тітку Вероніку. Вона зрадила її дитячі мрії, грубо все перекреслила. Тепер до своєї мрії вона йде самостійно. Ні, не зовсім. Тимур – її опора. Для сестри він готовий перевернути гори. Отже, вона повинна виправдати його надії. Вона ніколи не вчинить так, як колись мама-тітка Вероніка.
Розділ 27
Уранці Микита вирішив не йти на заняття в інститут. Він старанно вчився, відвідував усі лекції, ходив на практичні заняття, вечорами сидів над підручниками, а потім працював в Інтернеті, намагаючись почерпнути для себе щось нове й необхідне. Він ясно усвідомлював, що знання потрібні йому не для того, щоб отримати «червоний» диплом, а для нього самого. Уже не один рік його родина йде до мети відкрити для сина власну клініку. Звичайно, для цього одного диплома буде замало, потрібні більш досвідчені і кваліфіковані фахівці. Він знайде таких людей, якщо будуть приміщення, сучасна апаратура, ліцензії і, звісно, його знання. Батько й мати пропадають на роботі, наближаючи його мрію.
Усе це Микита розумів, але сьогодні вранці відчув втому і спустошеність. Уперше не хотілося підводитися з ліжка, бігти в душову, щоб прийняти підбадьорливий контрастний душ, штовхатися в переповненому тролейбусі, почуваючись оселедцем у діжці, сидіти на парах. Добре, що батьки вже пішли з дому. Микита накрив голову подушкою, намагаючись ізолювати свій слух від шуму вулиці й трохи поспати. Він пролежав півгодини або більше, але так і не заснув. Хотів поніжитися ще трохи в ліжку, але не було того відчуття приємної знемоги, як у дитинстві, коли прокидаєшся вранці й розумієш, що вихідний, не треба залишати тепле ліжко, а можна просто валятися досхочу під ковдрою.
Микита не пішов приймати душ і чистити зуби, не хотілося чинити над собою навіть таке маленьке насильство. Він дістав із холодильника котлету, знехотя її прожував, запив мінералкою. Було лінь підігріти собі їжу або хоч закип’ятити воду для чаю. Микита побродив із кімнати в кімнату просто так, від нічого робити. Старі шпалери вже посіріли від пилу й набули жовтуватого відтінку старості. По кутах подекуди вони відстали від стін, не витримавши випробування часом, але мама їх старанно знову приліпила на невизначений термін. Їх давно потрібно здерти й замінити на нові, тоді б і кімнати не виглядали так убого, але навіть на це в них немає ні грошей, ні часу. Нічого, усе це він зможе виправити, коли почне працювати. Він не дасть мамі самій робити ремонт, а найме працівників, хороших фахівців, які зроблять усе швидко, якісно, із сучасних матеріалів. Можливо, доцільно буде зробити перепланування. Треба подумати над цим питанням. І звичайно ж, він заборонить мамі працювати так багато. Вона втомилася, це помітно. Вона гарна, і цей простенький, непривабливий одяг їй не пасує, він робить її старшою на вигляд. Звісно, треба буде дати мамі можливість відпочити. Вона – гарний фахівець, зможе працювати в його клініці на півставки й отримувати ті ж гроші, що заробляє зараз. Це буде потім, а зараз Микита хотів розібратися в собі і зрозуміти, чому він у рідних стінах відчуває такий дискомфорт. І ні старі шпалери, ні скрипучий старий диван і допотопний телевізор «Рекорд» у тому не винні. Розрив із Мариною його теж мало хвилював, усе вже перетліло, перегоріло і згасло, наче й не було нічого. Спасибі Яну, це він допоміг впоратися з нудьгою після розставання з нею.
Микита взяв мобільний телефон із полірованого журнального столика і, трохи повагавшись, набрав номер Яна.
– Привіт, – почув він знайомий голос у слухавці. – А ти що, студенте, не на заняттях?