– Яне! – Микита, задріботівши ногами, підбіг до нього. – Відгадай загадку.
– Не зараз! – відмахнувся від нього Ян.
– Ні, зараз! Ну дуже смішна загадка! – сказав Микита, продовжуючи одночасно танцювати й сміятися. – Що потрібно зняти, щоб одягнути штани?
– Шкарпетки! – сказав Ян, тискаючи худу дівчину, яка була на голову вища за нього.
Микита подивився на цю недоладну пару і розсміявся. Він довго не міг заспокоїтися від побаченого й почутого.
– Шкарпетки! – сміявся він, витираючи сльози й піт із лиця. – Ну й сказав!
Микита пішов до барної стійки, купив склянку соку. Холодний напій його трохи охолодив, і він перестав заливатися сміхом. Треба ж, він вигадав загадку! Нехай не смішну, але вигадав! А якщо написати книгу? А чому б і ні?! Він не дурнішій за інших! Але почати треба зараз, а не завтра. Микита схопив у роздягальні джинсову курточку, побіг до автомобіля, на дашку якого світилися цифри, назвав адресу. Незабаром він був удома. Батьки вже спали, і Микита, намагаючись не шуміти, прошмигнув у свою кімнату, але там налетів на стілець, перечепився і впав. На шум зі спальні вийшла мати.
– Що тут сталося? – запитала вона й примружилася від світла – Микита ввімкнув настільну лампу.
– Усе нормально, мамо, – кинув він розгублено, риючись у шухляді стола.
– Ти п’яний? – запитала Вероніка, побачивши перевернутий стілець.
– Мамо! – Микита підійшов до матері, легенько повернув її до виходу. – Ти ж знаєш, що я не п’ю. Іди спати, не заважай мені.
Він зачинив за матір’ю двері, сів за робочий стіл. У новому зошиті він написав заголовок великими друкованими літерами «Сила життя і смерті». Подумавши трохи, він поставив знак питання на цьому рядку, а на новому старанно вивів «Життя і смерть». Повагавшись, поставив у кінці цієї фрази знак питання. Треба ще подумати над назвою, але те, що в його роботі йтиметься про життя і смерть, сумнівів не було. І розгляне він ці питання не з професійного боку, а з незвичайного ракурсу. Він спробує побачити життя і смерть очима тварин і навіть рослин. Це буде ново, несподівано, ексклюзивно. Микита, не вагаючись, розділив чисту сторінку навпіл. Ліворуч написав «Життя», а праворуч – «Смерть». Він нахилився над зошитом і швидко почав писати розгонистим почерком…
Розділ 28
Кіра прокинулася від дзвінка будильника. Як вона ненавиділа цей звук! І чому саме після його дзвінка приходить відчуття, ніби ночі сну не було, і страшенно хочеться спати? Якісь розумники підрахували, що людина уві сні проводить тридцять відсотків свого дорогоцінного життя. А хто-небудь вирахував, скільки відсотків людей мріє від душі виспатися?
Кіра доклала неабияке зусилля волі, щоб скинути із себе таку бажану ковдру й відірвати важку голову від подушки. Щоб добре заробляти, їй доводиться рано вставати й бігати по об’єктах продажу до пізньої ночі. «Більше натопаєш – більше нахлопаєш», – любить повторювати її директор. І вона тупотить, але й нахлопує непогано.
А ранок у неї починається однаково – з тупання на кухню. Кіра вмикає електрочайник. Той видає легке шипіння, сповістивши кухню й домочадців про те, що ранок нового дня розпочався. По ходу в спальню доньки Кіра вмикає душ. Усі рухи продумані до дрібниць. Поки вона розбудить Наталю, закипить чайник і у ванній збіжить холодна вода.
– Наталко, донечко, – хриплуватим після сну голосом протяжно, на одній ноті тягне Кіра. На цей звук чадо ніяк не реагує. Кіра чудово її розуміє – донька, як і вона, «сова»: лягає пізно, а ранковий підйом для неї подібний до тортур. – Час до школи! – голосніше повторює Кіра. Вона знає, що треба повторити ці фрази багато разів поспіль, тому не йде зі спальні, а продовжує співати: – Наталю, уже час! Ти запізнишся! Вставай!
Ковдра заворушилася і знову завмерла.
– Як хочеш, але я йду за кухлем холодної води!
Магічні слова! Ковдра відлітає вбік, і з ліжка вислизає з мученицьким виразом дівчина зі скуйовдженим волоссям.
– Мамо, народи мене заново! – вимовляє вона і, забувши взути пантофлі, тупотить у ванну. – Я перша! – повідомляє вона з коридору.
Кіра бере щоденник, щоб зібрати доньці зошити й підручники. Скільки вона намагається привчити її до порядку – безрезультатно. На столі безлад, немов тут пролетіло торнадо. Кіра відкриває щоденник і бачить запис, зроблений червоною ручкою: «Ваша донька знову прогуляла два уроки математики! Прошу Вас вжити заходів!» У кінці знак оклику. Це вже не прохання, а наказ. І яких вона повинна вжити заходів? Відмовити в кишенькових грошах? Уже зробила. Наказати не прогулювати уроки? Не діє. Заборонити ходити гуляти з друзями? Усе одно піде, коли залишиться одна. Поговорити по душах? Було, і не раз.