Кіра склала акуратним стосом зошити і книги згідно з розкладом, стомлено сіла на стілець. День розпочався невдало. І чому в неї така недолуга дочка? Начебто і не потвора, і не дурна, і не зла, а ось ці прогули, небажання вчитися… Зате бажання виділятися з натовпу, бути не такою, як усі. З цим Кіра могла змиритися, але от що робити з навчанням?
– Уже прочитала послання Гіпотенузи? – запитала Наталя, витираючи волосся рушником. Кіра кивнула. – І що ти скажеш?
– А ти нічого не хочеш мені сказати? – Кіра подивилася прямо в очі доньки – ні крапельки каяття.
– Вона мене не любить, бо я користуюся косметикою. Розумієш, мамо, Гіпотенуза – це згусток епохи розвиненого соціалізму. «Дівчинка повинна мати натуральну красу!» А якщо мені Бог її не дав? Мені треба ходити потворою?
– Ну що ти на себе наговорюєш?! Нормальна в тебе зовнішність.
– Не буду я ходити, як черниця!
Наталя кинула рушник на ліжко.
– Вона мене ненавидить, і це взаємно!
– Донечко, я ж не прошу тебе її любити, – сказала Кіра, заправляючи ліжко дочки. – Я прошу тебе відвідувати її уроки й отримати знання для себе, для того, щоб хоч до технікуму вступити. Зрозумій, вона працювала й буде надалі працювати. Якщо їй усе одно, яка оцінка в тебе, то мені не байдуже, що в тебе ось тут! – Кіра постукала пальцем по голові.
– Якщо я навіть піду на заняття, то все одно отримаю погану оцінку. Ти це розумієш?!
– Добре. Я постараюся знайти час і сходжу до школи. А ти не прогулюй, прошу тебе.
– Ідея відвідати Гіпотенузу мені подобається, – всміхнулася Наталя.
– Чому ти так говориш? Мій візит може що-небудь змінити?
– Звичайно! Віднеси їй подарунок, і на якийсь час у моєму щоденнику з’являться стерпні оцінки.
– Але в голову тобі нічого не додасться, – зітхнула Кіра. – Збирайся до школи, поговоримо ввечері, бо я спізнюся на п’ятихвилинку.
– Мамо, та в тебе склероз! – засміялася Наталя. – Забула, що ти взяла відгул, бо у твоєї подруги сьогодні вихідний і ви зібралися пліткувати в неї на кухні?
Кіра ляснула себе долонею по лобі.
– Це ж треба! Один ранок можна було поспати досхочу, а я, балда, забула! Це ти все винна! – Кіра жартівливо вдарила мокрим рушником доньку. – Була б ти, як Микита, я б горя з тобою не знала!
– А що Микита? Святий або в нього крила на спині виросли? – Наталя невдоволено поморщила ніс.
– Його не треба вмовляти ходити на заняття. Він сам біжить уранці й до вечора в інституті гризе граніт науки.
– Неправда. Останнім часом я його часто бачу вдень, у той час, коли він повинен бути на заняттях.
– Значить, занять не було в цей час.
– Раніше були, а тепер не стало. Цікаво! До того ж заняття завжди скасовують тоді, коли його батьків немає вдома. Та й узагалі він став якимось дивним, – сказала Наталя і повела плечима.
– Як це розуміти?
– Раніше було зустріне мене, привітається, спитає, як справи, пожартує, а тепер може пройти повз мене й не помітити, наче я якийсь привид.
– Не вигадуй!
– Я серйозно! То ходить, як зомбі, то смиканий якийсь весь, нервовий.
– Не знаю, – похитала головою Кіра. – Сьогодні зустрінуся з Веронікою, поговорю. А ти біжи на кухню, снідай і на заняття!
– Слухаюся! – Наталя приклала випрямлені долоні до скроні, витягнулася у стійці «струнко».
– До порожньої голови руку не прикладають! Ми так у дитинстві говорили, – всміхнулася Кіра.
– Ми теж так казали в дитинстві! – засміялася Наталя і дзвінко поцілувала матір у щоку.
Кіра добровільно взяла на себе обов’язки закупівлі продуктів на дві сім’ї. Вона скупила все необхідне в найближчому супермаркеті. Звичайно, був варіант усе це купити в одному з численних невеликих продуктових магазинчиків, розташованих недалеко від будинку, але тут можна було при бажанні знайти продукти за акційними цінами і скористатися знижками по картці постійного покупця. Усе було добре, поки Кіра не перевантажила вміст візка в пакети. Вийшло три важкі торби, з якими їй належало пхатися цілий квартал. Через пару сотень метрів Кіра вже пошкодувала, що пішла сама, а не з Веронікою. Один із пакетів не витримав вантажу, і його ручка відірвалася.
«Нічого страшного, – сказала вона собі, – що не може витримати пакет, повинна витримати жінка».
Вона вже зібралася подзвонити Вероніці, щоб та прийшла їй на допомогу, але передумала. Вероніка останнім часом виглядала такою змученою, втомленою й роздратованою, що Кірі перехотілося дзвонити. Вона зв’язала порвану ручку і, не поспішаючи, потягла пакети.