Займаючись приготуванням страв, Кіра розповіла про прогули доньки й намір купити подарунок учительці математики.
– Може, й треба так зробити, – сказала Вероніка, помішуючи ополоником борщ у великій п’ятилітровій каструлі. – Яка там зарплатня в учителів? А якщо подивитися з іншого боку, то кожен має право вибору. Не влаштовує зарплатня – шукай підробіток. Я теж мало заробляю, але не вимагаю від хворих хабарів, а йду після роботи робити уколи, практично виходить, що працюю ще й маніпуляційною медсестрою.
– Так і не навчилася продавати лікарняні листи? – всміхнулася Кіра.
– Ні. І навіть не збираюся. Я дорожу своїм дипломом і роботою. Краще я по трьох квартирах побігаю, три крапельниці поставлю й зароблю те саме, що за один хабар, зате совість моя буде чиста. До речі, хочу тобі розповісти про одну літню жінку, – сказала Вероніка. Вона заходилася чистити картоплю й розповідати про Неллі Сергіївну.
– Уявляєш, – сказала Вероніка, відправивши очищену чергову картоплину в каструлю з водою, – я навіть не припускала, що пил із роками може спресовуватися. У фільмах показують, що в занедбаних порожніх приміщеннях він піднімається стовпом, як на ґрунтовій дорозі після автомобіля, але це неправда.
– Який жах! Я навіть не можу собі уявити! – сказала Кіра, округливши очі.
– А вчора, – продовжила Вероніка, – я принесла продукти з дому, щоб зварити їй легкий супчик. Заходжу на кухню й починаю шукати каструлю і сковорідку. Відкрила стіл, там стоїть картонна коробка в целофановому мішку й більше нічого немає. У настінній шафі та сама картина. Я зазирнула в холодильник, він увімкнений, але там нічого немає. Подивилася в духовці – і там порожньо. Нічого не розуміючи, запитую бабусю: «Неллі Сергіївно, а де мені взяти каструльку і сковорідку?» Вона відповідає, що весь посуд у коробці в столі, вона ще не встигла його розпакувати після переїзду.
– Як не встигла? Ти ж сказала, що вона переїхала в цю квартиру майже вісімнадцять років тому? – здивовано запитала Кіра.
– Саме так! Я потягнула мішок із коробкою на себе, а целофан розсипався в мене в руках від старості. Дістаю коробку, а там усе так акуратно складено, усе ідеально чистеньке. Весь посуд перекладений старими газетами, помітно, що жінка була справжньою господинею, навіть дно каструль вичищено до блиску. Там я знайшла все, що потрібно.
– Я не зовсім зрозуміла, – сказала Кіра, – у чому тоді вона готувала всі ці роки?
– Ти правильно зрозуміла. Вона вісімнадцять років нічого не готувала.
– Як це?
– А ось так. Час для неї зупинився зі смертю доньки. Вона не змогла оговтатися від втрати, а поруч не було близької чи рідної людини. Я чула, що самотність вбиває, але не знала, що вона здатна змінити плин часу. Зауваж, вона сказала, що ще не встигла розпакувати речі. Це означає, що вона повністю втратила зв’язок із життям, згубила відлік часу. І я не можу, та й не маю права її засуджувати. Їй здається, що вона переїхала недавно, хоча минуло вісімнадцять років!
– У мене мурашки по шкірі! Як вона жила всі ці роки без гарячої їжі?
– Щось їла всухом’ятку, ось і заробила рак шлунка, – зітхнула Вероніка й опустила у воду останню картоплину.
– А в старенької все в порядку з головою?
– Так. Вона розумна й мудра. Ти знаєш, Кіро, мені її так шкода. Скоро закінчу їй ставити крапельниці, але все одно буду навідувати. Напевно, дуже страшно ось так на старості залишитися самотньою й нікому не потрібною, – задумливо сказала Вероніка.
– Не приведи Господи, таке пережити й до такого дожитися, – сказала Кіра. – А давай приготуємо чого-небудь більше, і ти її почастуєш, – запропонувала вона. – Нехай хоч останні дні смачненько поїсть.
– Давай. Якби ти бачила, з яким апетитом вона їла мій пісний суп!
– Що ми їй приготуємо?
– Треба щось легке, – сказала Вероніка. – Її організм уже відвик від нормальної їжі. Тепер важливо не нашкодити.
– Може, курячий бульйон, пюре на воді та парову курячу котлетку?
– Підійде, – погодилася Вероніка.
Подруги ще довго намагалися зрозуміти, як жила ці роки самотня, усіма покинута й забута жінка. Одне було незрозуміло: як могло вийти так, що за всі ці роки не знайшлося жодної людини, яка б підтримала Неллі Сергіївну, допомогла впоратися з бідою.
– А кому потрібні самотні й знедолені? – підбила підсумок Кіра. – Я не знаю, що мене чекає на схилі років, але я й ворогу не побажаю такої долі, як у цієї нещасної жінки.