– Давай не будемо про сумне, – попросила Вероніка.
– Добре. Розкажи тепер про Микиту.
– Усе по-старому. Навчається.
– Наталка казала, що бачила його вдома в навчальний час, – обережно мовила Кіра.
– Виключено! Микита сумлінно відвідує заняття. Так, мало не забула похвалитися! Він у мене почав писати книгу!
– Книгу? Що це на нього найшло?
– Натхнення, Кіро, натхнення!
– Тобі давав читати?
– Поки що ні. Сказав, що напише частину до логічного завершення, тоді дасть почитати.
– А ти, Вероніко, запитай Микиту на всяк випадок, чому він став бувати вдома, коли ви на роботі.
– Спитаю, – сказала Вероніка, намагаючись не показати свою образу. Просто Кіра їй заздрить. І є чому. У неї росте неслухняна, примхлива донька, а Микита зовсім інший, з ним немає жодних проблем. Правда, коли він пише ночами, то стає надто збудженим. Напевно, так буває у всіх письменників, коли їх відвідує муза.
Розділ 29
Перший гарячковий запал у Захара Єфремовича після зустрічі з Веронікою охолов уже через день. Чоловік так закрутився на роботі, що приходив додому втомлений і спустошений. До того ж треба було отримати в Олександра Івановича, як вони між собою називали, «товар» і передати Сені для виготовлення наркотиків, а в цей час у медсанчастині міста була перевірка зі столиці. Захар Єфремович був на межі, нервував страшенно і не менше від Олександра Івановича. Якщо виявиться джерело витоку «товару», то весь їхній бізнес полетить до біса.
Іноді Захара Єфремовича мучили сумніви. А що, як потягнуть за ниточку, а вона приведе до нього? Чи не здасть його Олександр Іванович? Ніби не повинен. Вони давно вирішили: якщо хтось із них попадеться, інший мусить залишитися на волі, щоб і забезпечувати захист, і накопичити гроші на майбутнє. Напевно, зв’язки в прокуратурі та інших органах, причетних до їхньої «годівниці», зіграли свою роль. Перевірка була жорстка, але закінчилася благополучно. І тільки тоді, коли високопоставлені столичні гості після пригощання в клубі «Венера», п’яні, як чіп, були відправлені додому, Захар Єфремович зітхнув із полегшенням. Пронесло! Тепер треба буде отримати «товар» і напружити Сеню, щоб не було збоїв у роботі. Але передусім друзі поїхали в будинок Захара Єфремовича. Потрібно було відійти від метушні та заспокоїтися.
Після сауни друзі сіли перед каміном і змогли повністю розслабитися за чаркою коньяку. Якийсь час вони мовчки спостерігали за танцем полум’я в каміні. Сухі поліна приємно й неголосно потріскували, коли їх облизував своїм язиком ненаситний вогонь.
– А ти знаєш, – Олександр Іванович першим порушив мовчанку, – я вперше допустив у голову думку про те, що час покінчити з цим нашим бізнесом, поки ми не погоріли.
– Злякався? Чи згадав про клятву Гіппократа? – з легкою насмішкою запитав Захар Єфремович.
– Уяви собі, що вперше стало лячно.
– І яке ти прийняв рішення?
– Я вирішив, – Олександр Іванович зробив маленький ковток і відчув, як приємне тепло поступово заповнює його зсередини, – що влада грошей сильніша за будь-яку клятву.
Захар Єфремович засміявся.
– А я й не сумнівався, що ти приблизно так відповіси, – сказав він.
– А що робити? Доводиться крутитися. То одне треба, то інше. Так уже людина влаштована, завжди їй чогось не вистачає.
– Ще пару років, і будемо закруглятися, – сказав Захар Єфремович. – Треба вміти вчасно зупинитися.
– А потім що? Зуби на полицю покладемо? – посміхнувся Олександр Іванович.
– Накупимо нерухомості, будемо здавати в оренду.
– І жити на ті копійки? Ні, не вийде в нас так. Хтось звик їсти вранці вівсянку, і його це цілком влаштовує. А чому? – міркував Олександр Іванович. – Тому, що він не бачив іншої їжі. А хто звик їсти чорну ікру, той не захоче вівсянки. Чи не так?
– Ти маєш рацію. Ми з тобою обов’язково що-небудь придумаємо. Це буде потім, а зараз треба ще трохи назбирати грошей. Згоден?
Олександр Іванович кивнув.
– І все одно рано чи пізно приходить час, коли хочеться спокійно пожити, спати і не думати, що наступну ніч можеш провести вже на нарах.
– Давай не будемо про це, – попросив Захар Єфремович. – Ти мені краще скажи, як мої підопічні? Досить того, що я сплачую?
– Цілком! Я тебе не розумію. Чому ти так ними опікуєшся? Оплатив лікування, і досить. А то там і апельсинчики, і халатики, і навіть кімнатні капці.
– Напевно, щоб совість свою заспокоїти.
– Нехай вона в тебе спить спокійно, – посміхнувся повеселілий від випитого Олександр Іванович, – з потерпілих порошинки здувають. Задоволений?
– Спасибі тобі.
– Це вони тобі повинні ноги й руки цілувати.